Прохолодним серпневим вечором сиджу на м’якому кріслі, і дивлюся на хвилясте плесо зеленого чаю у чашці. Там бачу чудернацьку фігуру під назвою «те, що влізло в краєвид горнятка». Постійно намагалася заповнити собою якнайбільше простору: діями, допомогою чи просто банальною присутність. І що з того: мізер часу ось так просто подивитися на себе в чашці чаю, виснажені нерви і хронічне недосипання. Незважаючи на це, хочеш заглибитися ще далі, побачити і спробувати все, та й зупинитись десь, як шматочок цукру-рафінаду, кинутий агресивним рухом в горнятко. І тоді кудись то вже падаєш, обживаєшся, зав’язуєшся; і починаєш розчинятися у дрібницях, летіти, лиш би тільки кудись рухатися. Та й все, твій солодкий цукор розчинився… Ти починаєш зі злісним поглядом оглядати щасливих, безтурботних людей, що радіють кожному дню і отримують від нього задоволення. А ти сидиш, тихо сердишся, виглядаєш, наче вичавлений чайний пакетик, який вже давно віддав всі свої соки. І ось, випито той «чефір» з перетриманим чайним пакетиком і горою цукру. Далі залишається порожнеча і бажання перекусити чимось солоденьким… От так само і в душі: все, твою чашку випито до дна, вже нічого не залишилось на дні, хочеться позитиву, цукерочки… А на наступний день зроби чаю з заварки і з ложечкою цукру: не витискай себе, а плавай радісно у світі далі, тоді і солоденького не треба… Роздуми наодинці з собою – 2, або Чайна перекись Пройшло декілька місяців. Я знову сиджу у кріслі, трошки твердішому, ніж зазвичай. За вікном – вогні нічного міста, а я дивлюся і п’ю з одноразового стаканчика чай… Для охолодження та розмішування чайку беру дивну безфункціональну паличку. Ось такі вони, поштовхи розуму, долі, життя … Вони розмішують океан переживань, частинки на дні піднімаються вище, вище і вище, та й падають. Та й ми, мов ті листки тепер вже заварного чаю, якісного, ароматного, піднімаємся за кожного життєвого копняка, рухаємся, літаємо… і падаємо… Але тепер біля мене сидить мій любий, дорогий «цукор-рафінад», постійно спостерігає за тим, як я енергійно розмішую свою життєву заварку, і час від часу її підсолоджує… Падати стає легше і приємніше…

Ольга ЛУЧКА