Наприкінці 2010 року твори українського дитячого письменника і публіциста, заслу-женого журналіста України Віктора Васильчука було висунуто на здобуття Державної премії імені Лесі Українки. Цими днями я зустрівся з прозаїком і задав йому кілька запитань.

– Вікторе, які книги подано на здобуття названої премії?

– Це  –  «Світ казковий та невигаданий», «Гавчик і Курчатко» і «Пригоди Сновиди та його друзів». Усі вони вийшли друком у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан», дві перші – в 2008-му , а «Сновида» побачила світ торік 250го лютого, у день 139-ої річниці Лесі Українки, а через чотири дні настав мій 50-річний ювілей. Було надзвичайно приємно. Я рік її писав книгу і два роки чекав її виходу.

– Про що саме ці книги?

–  «Світ казковий та невигаданий» – вважаю, взагалі унікальна книга. Там немає нічого вигаданого. Всі розповіді взяті з життя, що оточує мене. До книги увійшли ще навіть ті новелки, котрі я написав, навчаючись в Київському держуніверситеті, а це було в 70-ті роки. Правда, в тих маленьких образках все переплуталося (і не завдяки мені, так буває в житті). Казка і реальність. Звірі розуміють людей, люди – птахів. Дерева там розмовляють, а їжаки дружать з кошенятами…

– То це все ж таки – вигадки?..

– Категорично скажу ні, бо ми іноді забуваємо, в якому з цих світів живемо, і, я певен, що, прочитавши ці оповідки, дитина не поспішатиме бездумно зірвати квітку чи зламати гілку дерева. Не прагнутиме ув`язнити пташку в клітці задля тимчасової забаганки, не братиме з лісу звірка чи пташку. Так само не купуватиме задля розваги цуценя або ж морську свинку.

– То ти повчаєш малечу?

– Оце точно ні, бо малюки надзвичайно чутливі, і не будуть читати, якщо там є повчання, або якісь просторікування. Ось саме про це і казка «Гавчик і Курчатко», де у вигляді казкової розповіді я прагну донести дітям істину, що не треба кривдити «братів наших менших», розповідаю, звідки з”явилися хвостики у песиків, чи голки у їжаків.

– І нарешті – про «Сновиду», який так довго йшов до тебе…

– У цій книзі я спробував продовжити свої дослідження про реальний і казковий світи. Ми перестали читати казки, все більше дивимося телевізор.

– Ти, мабуть, дуже любив казки у дитинстві?

– Так. Задля того, я дуже рано навчився читати – у чотири роки. І це завдяки моїй мамі, дякую їй. Вона працювала на заводській формовці і їй не було коли читати мені казки, тож я швидко опанував азбуку. І першу книгу пам`ятаю. Я її просто «проковтнув». Це була «Інститутка» Марко Вовчок…

– Мабуть, ти вже тоді читав казки Лесі Українки?

–  «Лісова пісня» мене так вразила, що я почав тікати з дому до лісу (він був поряд, за нашою хатою).Блукав днями серед зелених зарослів і  прагнув знайти Лісовика, побачити Водяника. Можливо, все це й сприяло тому, що я у свій час захотів стати лісником. Ще в 5-му класі написав нарис про свого рідного дядька на цілий учнівський зошит у 12 сторінок і надіслав його до місцевої газети «Радянське Полісся», де його прочитав досвідчений журналіст Анатолій Стрільчук (він зараз редагує баранівську міськрайонку). Потім він покликав мене до себе, ми поговорили і на сторінках газети вийшла… неве-личка замальовка про єгеря Антона, який працював у Загорську, під Москвою. Так він і став моїм вчителем з журналістики. І в тому, що я став заслуженим журналістом України, а не лісником, є його надзвичайно вагомий внесок.

А ще я завжди був переконаний, що Леся Українка бувала в моєму рідному Коростені, бо наприкінці 80-х років вона жила в Києві, а залізницю в нас збудували в 1902 році. Скільки тут їхати… Тож, впевнений, вона бувала на нашій річці Уші, бачила деревлянську кам`яну фортецю (зараз там знаменитий об`єкт «Скеля»), купальню жорстокої княгині Ольги, ходила нашими чудовими лісами. Можливо, і в Кутаїсі (там вона й написала свою «Пісню») добиралася вже нашою залізницею…

– То, можна сказати, що Леся Українка теж відіграла певну роль у становленні твоєї творчої особистості…

– Безумовно, адже Леся Українка на своїх невмирущих творах виховала не одного гарного дитячого письменника сучасності. Вплинула її творчість, без сумніву, і на мене. Я не раз бував, ще навчаючись у школі, в музеї Великої землячки. Тож я дуже щемно і висо-коповажно ставлюся до того, що мої дитячі твори висунуто на здобуття саме премії її Високого Імені.

– Дякую за змістовне інтерн`ю і бажаю перемоги!

Петро СУШКІВСЬКИЙ