У четвер, 3 лютого, в арт-клубі КОЗА, в рамках  нового культурного циклу «Алхімія Слова», підготовленого Мистецьким об’єднанням КОЗА та Агенцією Культурних Ініціатив «Піраміда»  відбудеться творча зустріч з письменником Олегом Ущенком та презентація його книжки «Барменцаль. Сучасна клінічна проза»

Початок зустрічі – о 19:00.

Олег Ущенко —  письменник, режисер, сценарист, журналіст. Постійно живе і працює в Івано-Франківську.  З 1997 року продюсер імідж-групи «Мер-Нот», з 2002 — керівник культурно-мистецького проекту «С-прорив» (Станіславський прорив).

Народився 6 жовтня 1967 року. Після десятирічки навчався в училищі. Відслужив в армії. Навчався у Львові, на факультеті журналістики, потім – у Києві, на режисерських курсах та Санкт-Петербурзі у школа реклами. На другому курсі  відзняв перший іміджевий ролик у Галичині. Співпрацює з багатьма телекомпаніями в Україні та за її межами. Знімає рекламні ролики, займається розробкою сценаріїв та брендуванням.

Сучасний рекламний та шоу-бізнес в Україні сприймає з сарказмом, бо переконаний, що псевдогламур — облагороджена форма паразитарного зловживання прекрасним. Гроші називає одним з найнебезпечніших наркотиків. Захоплюється артхаузним кіно. Відзняв кліпи на вірші «Геній», «Ми помремо не в Парижі», а також — «Ноги», «Безкорисна перестановка доданків», «Солодкі катастрофи».

У серії «Агресивна бібліофілія» видавництва «Лілея-НВ» вийшла його перша книжка «Барменцаль. Сучасна клінічна проза» — безкінечний ланцюг гротескних мульок про медицину, рекламу, шоу-бізнес і навіть армію, а ще про непросте завдання сучасної людини серед всього цього мотлоху якось вижити. За цей роман Олег Ущенко був відзначений літературною премією імені Івана Франка.

Зараз готується до друку його наступна книжка «Enter.Неоантропи»,  у якій розповідається про психічно хворого, який уявляє себе комп’ютером.

Роман "Барменцаль" - це шлях до розширення. Розширення літературних тем і середовища персонажів, розширення мови. Але передовсім йдеться про розширення способів ставлення до світу, який тече крізь нас.

Тарас Прохасько

«Шляк би його трафив!» — Таким цілющим висловом галичанин благословляє будь-який трафунок. Залежно від обставин він лікується цим магічним логоеліксиром роздратовано або меланхолійно, грубо або ніжно, голосно або тихо. Семантика тих слів така ж сумбурна і нечітка, як доля всієї Галичини, а в ній — доля кожного галичанина, який у щасті чи горі, у люті чи доброті, в гидливости чи захопленні кричить, вигукує, промовляє, шепоче улюблене заклинання — «Шляк би його трафив!».

Де ще, окрім Галичини, людина, бажаючи раптово остудити душу, обходиться набором цілком пристойних слів? Галичанин не матюкається, погрожуючи збоченнями з ворогом чи його родиною, він просто промовляє: «Шляк би його трафив!», тобто передає долю супротивника на розсуд трафункови<!--[if !supportFootnotes]-->[1]<!--[endif]-->. Спробуйте так щиро виразитися, щоби і на душі полегшало, і цензура залишилася без претензій. «Шляк би його трафив!» — приклад того, що галичанин до кінчиків нервів залишається європейцем. З німецьким «шляк», з міжнародним «трафив», з українським «тебе». Тому, коли ви де-небудь у Лісабоні чи Торонто, у Мадриді або Чикаго, у Відні чи в Празі чуєте цілюще «Шляк би його трафив!», або «Шлячки би тебе впекли!», знайте, то галичани бесідують на відверті теми, а тому не заважайте їм...