Звичайний день, такий як вчора чи позавчора. Кава з автомата подорозі на роботу. Місто живе робочим буднем: пробки, пил, студенти тикають перехожим рекламні брошурки, на центральній дорозі зламався тролейбус.  Всі кудись поспішають. Спека без жодного шансу на прохолоду. ЛІТО….

       Я вже давно навчився жити без неї, перетворивши своє життя на комп’ютерну програму. Іноді я навіть всерйоз задумуюсь чи було це справді зі мною. Може це був просто сон, результат моєї хворобливої уяви. Але ж ні, це справді було.

       Так, я її любив, хоча вона мене ні. Такі як вона не можуть нікого любити.

Перших півгодини після того, як я її кинув, я був впевнений, що зможу прожити без неї. Я знав, що тепер все зміниться на краще, просто треба трохи перетерпіти. Наступного дня я усвідомив, що все-таки мені чогось не вистачає. Не можу сказати, що конкретно її, але щось було не так, щось в середині мене. Через декілька днів я почав сходити з розуму, мене дратувало все: робота, сусіди, друзі. Я усвідомив, що не можу без неї. Але повернутися назад – означало зламати себе, розтоптати себе своїми ж кедами. Я був схожий на наркомана без дози. Так, мене ломило, але я сам перекрив собі шляхи назад. Якби я залишився з нею, вона б мене зруйнувала остаточно.

      Найважче було пережити перших сорок днів – саме стільки потрібно людині, щоб до чогось звикнути. Я їх пережив, але ще не міг до кінця усвідомити, що її вже немає і не буде. Вона мені снилась щоночі і кожного разу увісні я картав себе за свою безхребетність, за те, що знову повернувся до неї. А на ранок з полегшенням видихав, усвідомлюючи, що це тільки сон.

     Сказати, що я її забув було б неправдою. Хоча їй не вдалося оволодіти моїм життям, вона назавжди залишиться його частиною. Вона вже в минулому. Я навчився жити без неї і пишаюся цим.

Вона – це струнка, тендітна та ніжна на дотик сигарета « мальборо лайт».

Я – це щаслива вільна людина, в минулому курець із п’ятилітнім стажем.

Юлія Гринчук