Наше інтерв’ю з поетом Павлом Вольвачем, відомим українським письменником. Його збірка поезій  «Триб» (Павло Вольвач. Триб: Поезії. - К.: Факт, 2009. - 124с.) висунута  на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2011 року.

– Пане Павле, твоя збірка «Триб» присвячена  місту. Цей  урбанізм є дещо неофутуризмом чи бажанням осмислити філософію міста?

– Знаєш, Оксано, я не дуже полюбляю всі оці «ізми», та ще в поезії. Справді, в «Трибі» можна побачити авторські спроби осмислення філософії міста. Як написав один критик, «тут відбувається осмислення досвіду міста-крізь-місто, яке пронизує всі міста й топоси». Напевно, так і є. Але, гадаю, там є не лишень це. Що ще? А хтозна, я не теоретик творчості, тим більше творчості власної. Сподіваюся, що там вдалося вихлюпнути велику дозу поетичної енергії, сконцентрованої за довгі роки мого «київського» періоду.

Я все це довго носив у собі, придивляючись, відходячи від прози – маю на увазі роман «Кляса», виданий 2004-го року, - осмислюючи прожите, побачене, провідчуте, і то не лишень в Києві чи в інших містах – взагалі… Зрозуміло, що є там місце й для міста – і цілком реального, й метафізичного. Тим більше, що в Києві я не тільки живу останні 12 років, а ще й люблю його. Не так, як рідне Запоріжжя, по-іншому, але таки люблю. Є вже місця, де, як мені здається, я повитирав виямки в асфальті чи тротуарній плитці. Наприклад, на розі Прорізної й Пушкінської, де ще донедавна було кафе «Сузір’я» і де збиралася всіляка різночинна мистецька богема. Хоч кафе й прикрили якісь ділки, мабуть, зроблять там черговий банк, але я ще й досі туди ходжу, в  ті околиці – звик там, вже не уявляю себе без тих місць. Так і здається, що ось із-за рогу вигулькне наїжачений Ульяненко… Чи Римарук… Чи ще хто.

– Урбанізм в українській літературі майже тотожний індустріалізму. Така традиція. Ти виріс у Запоріжжі, індустріальному місті. Які переваги (вони все ж безсумнівно є) життя у індустріальному місті? Чи вплинуло це на поезію?

– Згоден щодо тотожності індустріалізації й урбанізму. До речі, свого часу багато українських письменників пов’язували з індустріалізацією головні надії на народження нової, модерної України, яка прийде на зміну України тинів, перелазів і солом’яних стріх. І чи не головним символом тих надій 20-х початку 30-х років було саме Запоріжжя і нерозривно з ним пов'язаний ДніпроГЕС, або, як тоді писали, Дніпрельстан. Ще з молодості запали в свідомість Сосюрині рядки: «Там нова Україна з туману/ підіймає лице золоте…»  Так що ДніпроГЕС, «Запоріжсталь», Соцмісто – це все уречевлена мрія. Чи, скорше, друзки від мрії харківських романтиків-вітаїстів, Хвильового з компанією. Як і кулі в їхніх головах…

А щодо переваг життя в індустріальних містах… Я навіть не знаю. І навіть подумки бачу скептичну міну Василя Герасим’юка, який часто жартома підколює, мовляв, що з тебе взяти – людини з «масиву», з «району», з панельної «хрущовки», з босяцьких запльованих під’їздів… Він то сам, як відомо, з Карпат, де, мовляв, «зовсім інша цивілізація»… Хтозна, звісно. Народився б деінде, любив би ті ландшафти. Хоч я й так люблю багато чого, крім Запоріж­жя. До речі, ті ж таки Чернівці, якими був просто вражений і дещо навіть встиг ословити («я піду, і щастя і сонця/ в Чернівцях десь насиплять чер­вінців…»). Але рідне мені саме Запоріжжя. І саме воно сформувало мене таким, який є. І, як не дивно, підштовхнуло якраз до поетичної форми буття. Проте, може, нічого тут дивного й нема, бо вважав і вважаю: Запоріжжя сповнене поезії. Всі ці проспекти (центральний проспект, до речі – найдовший в Європі), тугий вигин греблі ДніпроГЕСу, колії, по яких сунуть вагони в сторону незлічимих заводів, он вони, труби, завитки димів на горизонті – весь цей розмах… А два кроки вбік з центральної магістралі, й вже – маслини, полини, дід зеленоярівський кіз пасе – вже зовсім інший світ, і теж не менш поетичний… Хортиця з іншого боку дамби мріє вдалині… Та саме в таких містах поетам і народжуватись, як на мене. Мова, правда, далека від української, але то таке. Тиск іншої, зовнішньої мови навіть корисний для тієї, що в тебе в грудях, у крові. Про це й Бродський писав.

– Хто є твоїми вчителями у літературі?

– Не можу про когось сказати так з повним правом, мовляв, ось, оце вони. Бо тоді невідворотно виникає цілий шлейф запитань. Наприклад: а сам «гуру» підозрює про своє навчительство, давав згоду на «викладання»? В мене чогось подібного, якогось прямого учнівства не було, навіть з Вінграновським, з яким був дуже близьким і чию творчість ціную надзвичайно високо.

Він мені нічого не нав’язував, я нічого не випитував, ба більше – ловлю себе на думці, що Микола Степанович взагалі не часто розмовляв про поезію чи прозу як про ремесло. Інша річ, що я намагався всотувати те краще, що мені подобається в творчості і Вінграновського, і дуже багатьох інших. Але отак взяти й безапеля­ційно заявити – мій учитель Вінграновський, мій учитель Шевченко, Маланюк, Лорка, Плужник, Бродський, Губанов, та будь-хто з великих – це, знаєте, досить самонадіяно. Глупувато навіть. Знову ж таки, відразу ж проситься єхидне питаннячко: а покажи-но, друже, чого ж ти у велетів навчився? Для порівняння, так би мовити…

– Яке місце збірки "Триб" у твоїй творчості? Ця збірка має багато рецензій, відгуків, презентацій.

– Можу сказати, що за хронологією це моя сьома художня книжка. За якимись певними ознаками я її, звичайно, вирізняю. Ну, зокрема, це інша геопоетика, інша музика, прозирання в якісь інші пласти й метатексти. Критики, наприклад, вбачають у «Трибові» вихід на «стереометричне» освоєння українського Всесвіту, ще щось, але більш детально про все це треба питати в них. Мені ж надзвичайно втішно, що «Триб» високо оцінили дуже авторитетні митці й люди, як, наприклад, Іван Дзюба, Борис Олійник, Василь Герасим’юк, Михайло Слабошпицький, Григорій Штонь, Іван Андрусяк та багато інших. Це мене гріє, підказуючи, що «політ нормальний». Це головне. Але решта книжок мені теж близькі, той же «Марґінес», перша тоненька книжечка на жовтуватому папері, 50, здається, сторінок. Чи «Кров зухвала», чи «Бруки і стерні», чи «Південний Схід», чи «Кляса», чи інші… І до всіх однаково важко повертатися, ніби аж ніяковієш від колишніх власних рефлексій, емоцій… Іноді навіть накочують сумніви: а нащо це все робилося, кому й для кого це все писалося? Потім, правда, попускає. Бо читацький резонанс я таки відчуваю, гріх жалітися… Та й саме життя не можу довго сприймати в похмурих тонах.

– Ти активний у сучасному літературному процесі і як журналіст, що дає тобі і нові матеріали і відчуття тональності епохи. Над чим зараз працюєш? Куди дописуєш?

– Пишеться мені дуже динамічно. Переважно вірші. Вже цілком готова нова поетична книга і, як Бог дасть, планую її цього року видати. До речі, цікавий момент: мій донецький приятель, прекрасний поет, прозаїк і літературознавець Олег Соловей готує художнє оформлення, він до всього ще й добрий художник. Таке зараз не часто зустрінеш, щоб один поет ілюстрував книгу іншого, тож, думаю, буде цікаво. А ще завершив перекладати вірші відомого білоруського поета Уладзіміра Някляєва. Крім мене участь у цьому проекті взяли Тарас Федюк і Василь Герасим’юк, який взявся за дуже складну някляєвську поему «Індія» і, за висловом самого ж Уладзіміра, зробив це на рівні «вишэйшага пілатажа». Ми планували цю книгу, що називається «Кін» і мала вийти у видавництві «Смолоскип», презентувати у Києві ще в листопаді минулого року. Але президентські вибори в Білорусі, в котрих Някляєв узяв участь в якості одного з кандидатів в президенти, і подальші бурхливі події внесли корективи в ці плани. Один з кращих білоруських поетів поки що сидить в тюрмі яко політик-опозиціонер, а вихід книги «завис» у недовідомості. Втім, будемо сподіватися на краще.

Розмову вела Оксана Івасюк, доцент кафедри української літератури Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, «Буковинське віче» №6 (2105), середа, 26 січня 2011 року