У 2001 році я написав рецензію на одну із найвідоміших книжок Марії Матіос «Нація». Рецензія мала доволі промовисту назву - «Нація під прицілом «калашнікова». На мій погляд, вона добре віддзеркалювала зміст та ідейну спрямованість книжки. Тоді навіть не міг уявити, що через десять років «під прицілом» опиниться сама письменниця, тепер уже визнаний метр вітчизняної літератури.

«Наїзд» правоохоронних органів на Марію Матіос, гостра і потужна реакція суспільства на нього, безумовно, перекреслюють усталену останнім часом думку, що митець в Україні  - «ніщо». У даному випадку залишаю на боці політичний аспект проблеми. Про нього добре написали Євген Сверстюк, Юрій Андрухович, Андрій Курков, Андрій Кокотюха та інші відомі люди. Натомість видається доцільним осмислити суспільно-духовний феномен вчинку М.Матіос.

Переконаний, суть цього феномену - в створеному письменницею світі художніх образів. Герої «Нації» і «Солодкої Дарусі» несподівано перестали бути лише історичним контекстом й перенеслися у сучасні реалії. Якими б «благородними» не були аргументи тих, хто сьогодні вправляється в її очорненні та очорненні її творів, очевидним є одне: справжня причина «пресування» М. Матіос - страх перед цією маленькою жінкою, що зуміла зробити актуальними героїв своїх творів.

«Нація» і «Солодка Даруся» наводять жах на окремих маргіналів, яких вона злякала, оскільки примусила уявити, що придумані  літературні персонажі, насправді можуть стати караючим мечем українського народу.

В одній із статей про М.Матіос зазначалося, що світ образів «Нації» радикально відрізняється від вкоріненого радянською пропагандою стереотипу. І це правда. На прикладі драматичної історії Буковини та буковинців вона показала справжню націю, з відомими і невідомими «бандерами»- месниками, для яких віра в Бога, любов до життя і рідної землі є настільки органічними, що не можуть не викликати захоплення.

При цьому Марія Матіос пишається тим, що знайшла «ключ» до сердець не лише читачів Західної України, але й Східної. У це складно повірити, але презентації її книжок у Запоріжжі й Харкові збирають не менше, а то й більше людей аніж у Чернівцях і Львові. Аншлаги на спектаклях, що поставлені за мотивами її творів – це об’єктивний факт у Києві та Івано-Франківську.

Більше того, Марія Матіос відважилася на ризикований крок: погодилася видати «Націю» і «Солодку Дарусю» російською. Признаюся, що застерігав від цього, бо не уявляв як «буковинсько-галицький» аромат її мови можна передати мовою північного сусіда.

Проте такий крок спричинив можливість звернутися до російськомовного читача в Україні і Росії: «Я розумію: абсолютно кожна нація постійно знаходиться під прицілом автомата. І це, на жаль, не метафора. Але я також знаю, що з-під прицілу націю може вивести Правда, висловлена з допомогою найнадійнішого посланця і транслятора – художнього Слова». Так, при допомозі перекладів Є. Маринечевої та С.Соложенкіної значно розширився ареал «правди» Марії Матіос, її «бандери»- месники опинилися на «чужій території».

Стало зрозумілим, що письменниця М. Матіос, можливо не усвідомлюючи цього, стала чинником спротиву «рускому міру» з його відвертим наміром знищити національну та релігійну ідентичність українців. Відтак вона потрапила в опалу, але, як бачимо, не склала зброї.

До речі, це не перший «наїзд» на Марію Матіос. Ще у 2008 році відділ боротьби з економічною злочинністю прокуратури Львівської області три дні перевіряв документацію у літературній агенції «Піраміда» щодо розміщення білбордів на яких рекламувалася нова книжка «Москалиця». Тоді через газету «Україна Молода» в іронічній, але категоричній формі письменниця вимагала припинити знущання над видавцями і українською книжкою.

Цьогорічний рецидив також пригадав промову М. Матіос після прем’єри вистави «Солодка Даруся» на столичній сцені театру ім. І. Франка. Вона, зокрема, сказала: «Час такий, що багато кому хотілося б українство звести або до шароварщини, або до партизанщини. На жаль, мистецтво не може впливати на політичне вар’ятство. Але я не хочу, щоб лише мистецтво залишалося останньою територією і останньою барикадою українства.

Безжальний ціп історії дуже суворо молотить майже кожну людину. І хтось мусить бути дзвонарем людського болю. Так, історії, розказані мною в книжках, дуже часто називають передінфарктними. Але без страждань і болю людині не можуть відкритися істини життя.

Бо через окрему історію окремої людини відкриваються брами минулого. В Україні безсовісні політики так лукаво погарцювали по історії і минулому, що може, прийшов час на пальцях, на мигах, по складах, отак, як оця Даруся, розказувати, що ж з нами було, щоб зрозуміти глибини наших національних потрясінь.

В усі часи люди створюють гімни. Своєю книгою я намагалася створити гімн людині на тлі історичної трагедії.

Своєю Дарусею я шукала украдене щастя нації і шукала украдене щастя окремої людини.

І мене зрозуміли ті, хто б’ється в такому самому пошукові.

Я мрію, що колись ми з театром проїдемо всю Україну. Але не для того, щоб виховувати чи нав’язувати, а для того, щоб розказувати, що з нами було насправді в недавні часи».

Мимо волі, чи навпаки, але Марія Матіос опинилася в авангарді українського духовного спротиву. «Як в нації вождя нема, тоді вожді її поети». До яких пір ці рядки Євгена Маланюка будуть пророчими?

Богдан ЧЕРВАК