Павло КОРОБЧУК -поет, музикант, слемер, журналіст. Народився 1984 року у місті Луцьк. Автор книг «Натщенебо», «Цілодобово!» (спільно з О. Коцаревим та Б. Горобчуком), «Кайфологія». Лауреат конкурсів «Смолоскип» (2004), «Молоде вино» (2005), «Неосфера» (2006), «Привітання життя» (2009) та ін. Переможець більше десяти літературних слемів. Друкувався в часописах: «Афіша», «Політика і культура», «ШО», «Сучасність», «Кур'єр Кривбасу», «Київська Русь», «Нова проза», «Radar», «Просто неба» тощо. Учасник літературних акцій та фестивалів по всій Україні, а також у Берліні, Москві, Мінську. Гість письменницького фонду Literaturwerkstatt Berlin. Твори письменника перекладені англійською, німецькою, польською, литовською, білоруською та російськими мовами.

— Твоя нова книга має назву «Кайфологія». Вона містить якісь секретні способи отримання насолоди?

— На обкладинці я зображений з гасовим незапаленим ліхтарем, що символізує пошуки чогось світлого. Книга побачила світ у видавництві «Факт» за підтримки «Останньої барикади». До видання долучилось багато поетів — Микола Леонович, Оксана Васьків-Кукул та ін. Тут зібрані тексти трьох останніх років від часу попередньої книги «Цілодобово!». Презентації видання відбулись в Харкові, Дніпропетровську, Луцьку, Львові та відразу три — у Києві. «Кайфологія» розповідає зовсім не про те, які є види насолод. Вона демонструє процеси, які відбуваються в мозку людини, коли та відчуває насолоду. У книзі нема конкретних відповідей, але вона спонукає людей до пошуків задоволення.

— «Кайфологія» — це суміш іронії, стьобу і серйозних віршів. Як вдалося усе це так органічно поєднати під однією обкладинкою?

-В основі книги — 80 % серйозних текстів. Звісно, є певні іронічні замальовки: наприклад, вірш про цвинтар, Йосипа Бродського, опис сучасників, де я порівнюю Тараса Прохаська з Лесем Подерев'янським. Загалом, книга вийшла серйозна, але з елементами стьобу.

— З часів виходу збірки «Цілодобово!» дуже змінилась тематика твоїх віршів, на зміну агресивності прийшла ліричність і милозвучність...

-Справді, я дозволив собі дещо соціалізуватися і розкрити ті теми, які мені боліли. У «Кайфології» з'явилось більше інтимної лірики. Також я зацікавився ненаголошеним римуванням, про яке свого часу дізнався від перекладача з кримсько-татарської і вірменської мов Миколи Мірониченка. У цій книзі воно застосовується як мінімум двічі.

— Чи не виникало ідеї повторити співпрацю з Богданом-Олегом Горобчуком і Олегом Коцаревим та зробити, наприклад, «Цілодобово-2»?

— Звісно, виникала і зараз витає в повітрі. Я б залюбки таке повторив. Ми з хлопцями хотіли зробити подібний прозовий доробок. Можливо, така книга колись буде, а сьогодні ми є окремими письменниками.



  — З метою популяризації твоєї нової збірки ви з поетесою Ксенією Омельченко навіть зробили фотопроект з практик кайфології читання...

— Насправді це не була наша задумка, а ідея сайту «Читомо», де раніше вже були поети Настя Білоуско з Богданом Горобчуком та ін. Нам запропонували пофотографуватися і в результаті вийшло дуже цікаво. Всім раджу зайти і подивитися.

— Ти є представником покоління «двотисячників». Чим воно, на твою думку, є таким особливим?

— Від найближчого покоління минулого нас відрізняють тексти, написані верлібром. Також варто відзначити ту особливість, що нині автор не обмежується стандартним листком паперу, а має можливість писати, скільки душа забажає. Простір монітору є безкінечним. Але це водночас і недолік. Люди починають виставляти в Інтернеті багато низькопробних творів.

— Як ти прийшов до слему?

— Насправді це він помітив мене ще у 2006 році. В Україні перший слем був в Ірпені, на кому я зайняв друге місце за глядацькими симпатіями. Це було приємно і несподівано. Усвідомлення того, що у мене виходить читати слем, прийшло десь після третього виступу, де я переміг перед величезною аудиторією. У журі була не публіка, а літературні метри — Юрій Андрухович, Юрій Покальчук, Ірена Карпа. Кілька власних текстів я писав суто під слем, але не для того, аби було побільше епатажу, а для власного самоствердження.

— В сучасній українській літературі існує поділ на своєрідні письменницькі осередки. Є «станіславський феномен», житомирська школа. А чим живе сьогодні літературний Луцьк?

-Звідти родомОксана Забужко, Юрій Покальчук та Микола Рябчук, на якому виросли «бубабісти». Продовжує писати лауреат Шевченківської премії Василь Слапчук. Там є література, але переважно місцеві автори творять не в Луцьку. Не знаю чому так відбувається. Нині діє цікава творча організація «Лесин кадуб», де виділяються Олена Пашук, Оля Ляснюк. Це хороший рівень. Сучасні луцькі автори перебувають під впливом Василя Слапчука, і про це можна говорити як про «волинський феномен». Але нам дійсно не вистачає відомих імен або фахової літературної діяльності, щоб прирівнятися до Житомира чи Франківська.

— Що зараз читаєш?

-Багато різного. Щоправда, поезії останні три роки майже взагалі не брав до рук, щоб уникнути впливів. Читав рідко й мало. Коли вийшла «Кайфологія», цяприватна заборона на книги зникла. Зараз мене особливо тягне до Миколи Вінграновсього, Володимира Сосюри. Хочу ще раз їх перечитати.

— Як сьогодні, на твою думку,молодому авторові привернути до себе увагу громадськості й популяризувати власне ім'я?

— Насамперед повинен бути текст — те, що ти хочеш показати. І внутрішній зміст, глибина написаного. Лише потім можна говорити про якісь можливості «показування себе» в світ. А, якщо детальніше зупинитися на методах, то сьогодні це Інтернет, слем, де можна читати. Важливим також є спілкування з колегами і участь у літературних та музичних фестивалях.

— Від чого ти сам отримуєш кайф?

— Від написання текстів, від близьких діалогів з другом десь у кав'ярні. Це не тимчасові, а довготривалі кайфи. При нагоді до них можна навіть торкнутися.
 
Лілія ШУТЯК, «Трохи культури»