І

 

Мої розмлоєні дороги

 

По праву руч – Серет і вишні,

По другий бік – далекий світ…

І так – ні дна, ні дня, ні днища,

Гей-би – розшитий околіт…

 

А може вік? Таблиця долі?

Чи час гамселить знову в триб?…

Куди заплив? В якому колі

Валує дим… Гудять вітри?

 

О книго з голосом спасення,

О книго – болесте святих…

Тобі мій жаль…Цей оцт іменний

З полутінку і німоти.

 

Ти – ім’ядавець… Погорілець

Угнічені твої слова…

Та голос твій відшепотілий

Мені з узгірку відсукавсь…

 

             2

 

І обізвався я у глині

Улігся, Боже мій, хрестом.

Та слово втримать триєдине

Не зміг рядком, ані перстом.

 

І все ж пишу, немов снописець

У віск зливаю гріхопадь.

Сивіють гони ораниці

Цвяхи чи терни їм ще ждать?

 

 

 

Дощаду гинуть перелоги

Кружляє листя в головах.

І я розмлоєний з дороги

Вчу сиволобі вже слова.

 

Хоч зір ізвів об цей окравок

Наспотикавсь об себе й пріч…

Ізтер зарубки нарукавні

Знезрячив шлях в пилу доріг.

 

             3

 

І лиш, спинивши, подив вгору

Ставав видющим доки зір…

А тінь моя у тім огромі

Кричала Каїном, мов звір…

 

Тоді і я у повсякчассі,

Згорнувши книгу де навскіс

Змуміфіковано слова ці

Не вмічені в скресальний віск…

 

І так предовго, як прийдешнє,

Переінакшуючи вік.

Я в круговерті черешневій

Все опиняюсь по той бік.

 

Й вертаю дому. Дім не чує…

По праву руч – іще Серет,

А от ліворуч – хтось лічбує

І заговорює  мій хрест…

 

 

 

             4

 

І тільки мо’ грунтові води

Достоту знають – ця ступня

Солона сподом і до  споду –

Ступня моя… Моя стерня…

 

 

 

Ізрепана, нога, шкарубка

В прокльонах, наче у ножах.

То мій, двійник… Зола чи крупка,

Чи може я, чи стрілка часова…

 

А може пам’ять житнім колом

Біжить з полону до гнізда.

Мчить світом свист, мчить плинне поле…

Мовчить каміння… Чий це – знак?!

 

Підчорнений навпіл мов згарок

А поруч латка від пітьми.

Моє то ймення – закамарок

Поміж порогом і сіньми…

 

             5

 

Мо’ жде мене і кровоточить

На хворостину чи кілок…

Чи в протин ран, чи під сорочку

Де лиш рубці, мов омело

 

А мо’ рве нерв мій блідллиций

Та  семиглава чорнота.

Де, замість свічки – сонях сниться

Де, замість сонця – сіль в очах.

 

Де смалить віск мня крізь долоні

Ізвідкилясь із глибини…

Усі світи мені відомі

Та невідомий рідний тин…

 

Де плоті родова позначка,

Де мій пражитній околіт.

О, благодатен час зачатий

Де з ясел глянув я на світ…

 

         6

 

Де навсібіч живі потоки,

Де мною снить ще коляда.

Де пам’ять хлюпає навпроти

І вимива її вода.

 

Ота вода, що з пуповини

Кровиною, що відтекла.

Я нею міряю хвилини

До материнського тепла.

 

Я нею міряю глибини

І вихлюповую поріг.

Моє лице видніє зримо

На хрестовині між доріг…

 

Не озираюсь в те вдивляння

В той дух, що судини ще рве.

В ту тінь,  ту сутінь, в те прощання

Не вигойне від оцту й кровотеч…

 

             7

 

І так з собою на відлуці

Де все пече і протяг дме.

Я відживаю власну сутність

І титло слова родове.

 

І закувала вже зозуля,

І тінь відхлинула назад.

І хатні двері із погруддя

Мене не можуть пригадать.

 

Згадайте мня. І серцю волю

Я дам за вами слідкома…

Гарцюють коні гаєм – полем

І чорнокурить сліп німа.

 

О краю мій, солоноокий

Росохаче… Мій нерв завмер…

Криничні зруби і потоки

Прийміть мене, хоча б тепер.

 

 

 

 

 

 

             8

 

І я гукнув невміло: “Мамо?!” –

Сльозу твою я погубив.

На перехрестях між шляхами

Крутих доріг, терпких молитв…

 

Та ось межа, а вздовж границі

Півколом знак від підошов.

Підкова колом і зигзиця

Мене питають: “Хто прийшов…?”

 

І я вхопивсь очима в крокву

Сідало сонце за Серет

І ні душі. Лиш за півкроку

Лежав мій зліпок навпростець.

 

А всі зазубрини згоріли

Лиш дим видмухують вітри.

Подалі дивить блудне тіло

Гукаючи: “Із них котрийсь!?”

 

“Котрийсь…” – це я. І тихо знову,

Трухка колиска. І поріг.

І замість звуків пожалобу

Десь джміль гудів на слух в траві.

 

 

      ІІ

 

З порогу вороття

 

Хатино рідна. Рідний доме…

Мої це входини… Воздай…

Хоча б цим соняхом в поклоні

Святу скорботну благодать.

 

Благослови в благословенні

Мої ті зашпори нагі….

Оті Слова, що поіменно

Тобі сказати був не зміг…

 

 

Мої ті зашморги дротяні –

І вицвілий життєпис мій.

Благослови  у покаянні

Ці письмена… Цей карб німий…

 

Бо ще живу. Хоча і прийшлий

Ось скриня тут – ще родова

І голос давній  тут з узвишшя

Мені минуще поверта.

 

Оте минуще – прісносуще.

Те невмируще доки світ.

Оте. Оте, що серце сушить

Й легені рве в дрібнющу дріб…

 

То шлях. Шляхи мої додому.

Невольничі й наозирці.

І все… І зір мій знепритомнів

Й сплива безлико по щоці…

……………………………..

Вернув я дому. Дім не чує

По праву руч – іще Серет.

А от ліворуч хтось лічбує

І заговорює мій хрест…

 

 

28.04.2008

м. Харків

 

  З німиці пам’яті

 

/болещі мої побожні й світські із

панегіриком гетьману Іванові Виговському уголос початому/

 

Журба моя, що виткана з нуждоти

Торочиться торочкою услід.

Мені дворищами, собі навпроти

Все кружеля в сорочці соляній.

 

Подряпини на ній – минулі й сущі

Їм несть числа, мов ниток у рядні.

А з нею сумовище невмируще –

Душа моя, що покидьок при ній.

 

І чути “кру” і болещі спадкові.

У пригорщі невижебраний хліб

Той хліб… Ті п’ять хлібин Христові,

Що винен я… Святий, згубивши слід…

 

Пощо мені випроба ця потрійна,

Пощо гіркий оцей смоли капіж…

О, творче мук моїх, - сльозо невірна

Встромляй в солоність цю свій ржавий ніж…

 

І регочи позапліч довкруж мене,

Щоб я на круг, чи навсібіч відстав.

Щоб розчинивсь в судомній круговерті

І щоб журбопищем довік не став.

 

Бо й так щоніч кричать вже чорні круки

Мою, щоб душу мряччю почорнить.

Насущнице моя – пекуча муко

Тебе не видихать вже з пухирчин.

 

Ні з пухирчин, ні з віч, ні з пухирчиння

Ти пустка смутку і глибокий карб.

Я кіллям впав на кілля всім грудинням,

І шпилем – відпечаталась  рука…

 

 

 

 

 

 

І каменем мовчить… Вже не боляща

Хоч ріж косою, бий хоч об поріг…

Рука ота іще животворяща

Іще священнописча. Ще мов оберіг…

 

Хоча без слів, без пальців і без кістя

Вся многогрішна і без губ уся…

Та вся якась – одне суцільне вістря

А гук у неї, мов катівний цвях.

 

Бо гук у неї – пам’ять відгукати.

На сито сіять болещі від ран –

Від Конотопу аж попід Карпати

І від Уралу аж під Джезказган.

 

Бо цока триб. Ізтерлися вже числа.

І вітер дме босоніж крижаний.

І студить плоть мою нестерпне списся,

І жили тричі довші довжини

 

Вогніють кров’ю, щоб не замовчати

І плоть не гнуть від тім’ячка до п’ят…

А буть твердотою… Вогнем на чатах,

Орудою во зріст і кожну п’ядь…

 

Журбо моя, сповитая у болість.

Душе моя – ці болещі зціли

Хрестом і Словом, Псальмом запрестольним,

Щоб я цих мук довік не розмолив.

 

Не замолив в оцім крутім потоці

Праматірних глибин і берегах.

Бо вирок мій – не біль, не муки Божі.

Мій вирок – воля і її жага

 

Свята жага – пророча Ним свобода

Де стяті голови зависли мов лоза…

О, світе мій, невольничий мій зводень

Де шріт і дріт, що не поглянь назад.

 

 

 

 

 

 

 

І смуги ці, і ці рубці, цю пам’ять

Я кличу, вивернувши зір і слух.

І завмираю, викотивши камінь

На горовину де святиться дух

 

Всіх пам’ятань в осяжистому слові

Життєпис весь і долі валуни.

Де все відбито в тайні вод солоних

Що й хрест невидно навіть здалени.

 

І, впавши долілиць, на тім узвишші

Чоло своє я терном скільцював.

На ньому хай пропалине колише

Колишня пам’ять  і зів’ялий лавр…

 

А доокруж  мовчить стоденна сутінь

Кров піднялась до скронь і до крові.

І я кричу пропалинами всує

Зі згарища де гар не догорів.

 

Де лик мій у клятьбі і серце в солі,

І пам’ять у ропі, і в оці сіль.

І вже не я – роповище подовкіл

Вола в мені протяжно звідусіль.

 

Історія вола, чи мо’ спокутник,

А чи поезія з моїх погрудь…

Кривавить ясна мука каламутня

В моїм відбитку із чужих отрут.

 

І чую кривду я, свою ганебу

Без правди ми, хоча б на крейц чи гріш…

І що той біль, що скапує у жменю,

Що край могили дереном обріс…

 

Але ж це він сипку тримає пам’ять

В легендах, думах і святім псальмі.

Гірку недолю в славі і неславі.

Хрести дуплаві і хрести ті соляні…

 

Хай дзвони б’ють, хай світом дзеленкочуть

Іржавим цвяхом чи крихким литвом

Щоб більш ніхто Вкраїну не зурочив

Й в мені її ростерзане єство.

 

ІІ

 

дума хвалебна

гетьману Іванові Виговському уголос почата

 

Цією думою

з поміж дум

лик його славлю

сяєвоносний

 

звитягу велику бо

німицею звеличено

але болем сим

думу сію не Мамаєву

уголос почато

 

притчу далеку во язицех

не про біблійного юду

но побідителя не первого

славлю тричі

 

і мовлю тричі

долами й водолуками

конотопськими

 

де ужинок наш

на долоні Оранти

зорить Хризолітом

 

де пам’ять солоніє

оком кривавим

з крокви звугленої

 

увидь доле клята

стріляна голото

 

учуй конотопе

і уся святия

з бійниць громохких

від шаблі до шаблі

 

город сей від землі наш

 

 

 

 

стяги з усюди видні

підковою воля зблисла

хоругва побідна

на раменах

прудивуса Виговського

 

хрест празнечний

калиною всипаний

лицаря

єдиновустям вітає

із врат царських

 

свободу

на хоругвах золототканних

вічністю вітає

українною

 

змилуйтесь шаблі й мушкети

думи і кобзи

 

пам’ять йому незнищимую

не німицею а славою

згукаймо

з вежі офірної

конотопської

 

звитягу його побідну

єдиновустям ізречім

ім’ям його живодайним

 

Виговський Іван

 

волею тричі

наречім

 

і слово моє многодумне

з поміж дум моїх всолонених

хай думою вічною в піднебессі

множиться

 

амінь