Мені до рук потрапила синя книжка з цікавою назвою «аз, два, три… дванадцять - лист у пляшці» (Хм,для мене? Рідко отримую листи, та ще й в пляшці.) Дванадцять людей повитягували із своїх столів, комп’ютерів, раніше надрукованих книг власні вірші, склали їх докупи та видали; не оминути б згадкою авторів ідеї: Марію Шунь та Василя Ґабора. Здавалося б, файно, добре, ok, гаразд, у світ вийшла нова українська книжка, так, автори її живуть за кордоном, то й що, вона українська, про Україну, навіть про Америку та все ж українську: «Українське село в Чикаґо – це просто частина міста… де є свої церкви і свої крамниці, свої мости і свої калини, своя українська мова», - писав Тарас Девдюк. Поезія – то справді неповторність. Вона цариця літератури і, мабуть, не потребує анатомічного розкладання на частини та скурпульозного оголення нервів. Тут важливо відчути сам ореол, внутрішній вакуум, натхненний шепіт поетової музи. Кожна талановита поезія – це своєрідна метафізика, адже поет ніколи не задумується заздалегідь, які слова ляжуть на папір. Це магнетичне поле, до якого підсвідомо притягуються різні брязкальця – слова, несучи закодовану інформацію.

 Детальніше хотіла б зупинитися на віршах Тараса Девдюка. Чому? Мабуть, магія чисел: перший в антології, перший про кого пишу. В поезії вчувається внутрішнє багатство людини, яка любить:

 «Ми такі біло-білі. Біблійні: І ти є, і я є.

 Нам би Бог для обох, нам би тільки забули про нас.»

 Кохає її, «дратівливу бо трохи вагітну жінку», «яка в кишені має хлопа.»

 Привертає увагу відсутність розділових знаків та майстерна гра слів, як наприклад: «власне – впасти»; «півлітра – півлітера». Автор звертається до Бога, до коханої, до себе. Це спосіб самопізнання і самовдосконалення. Щоправда, у його добірці проглядається якесь екзистенційне відсторонення…

 «Боже чому так легко сад переплутати з лісом». В поезії Т. Девдюка вчувається і проблема вигнанця, яка постає в образі чи то внутрішньої ностальгії, яка спустошує, чи то усвідомлення трагедії свого народу.

 Творчість поета великою мірою екзистенційна. Автор замислюється, «чому так щільно одне до одного знаходяться два колючі чагарники, а два птахи в небі – порізно».

 Ф. Моріак писав, що люди – це дерева. Вони випадково виростають одне біля одного і сплітаються гіллям лише тому, що розрослися.

 Цікаві метафори Девдюка є поєднанням архетипних вузлів різних культур, і на цьому ґрунті автор вибудовує свій поетичний храм, наповнюючи його власним простором, із грою слів, алітераціями, поліфонією.

 Це поезія риторичних запитань і невиразних відповідей. Інтертекстуально поза грою слів вчувається якась внутрішня розчарованість. Але ще не розпач людини, яка є фігуркою на шаховій дошці життя, а радше намагання бути екзистинційним диригентом, навіть на значній відстані від свого оркестру…

 Марія ЛЕВІНСЬКА
ІНЛІТ