Твори Тараса Прохаська цікаві, спокійні й чимось медитативні. В житті він справляє схоже враження. Прохасько належить до тих письменників, чиїх нових книжок з радістю чекає досить багато людей в Україні та за кордоном (до речі, нещодавно з перекладами його творів познайомилася Росія, і виглядає, що Прохасько їм припав до смаку). І ось така нова збірка з’явилася — у видавництві «Лілея-НВ» (Івано-Франківськ) з дещо незвичною назвою «ботакЄ». Чим не привід поспілкуватися з автором?

— Тарасе, розкажи про свою нову книжку: про що вона, як писалась і чому така назва?

— Найсуттєвіше те, що у цій книжці зібране разом майже все, що я написав за десять років. Навіть такі тексти, які не входили до ніяких книжок. У такому вигляді — коли все поруч — всі ці розповіді набувають якогось цікавого звучання. І таким чином стає дуже очевидним, що кожен з тих, хто пише, все життя пише одну книжку. Моя книжка про те, як людське буття вплітається у буття місця і часу, як із них виростає і як їх творить.

А назва «ботакЄ» — це такий вислів, який вживають тоді, коли вичерпуються можливості пояснити причини чогось. Така собі згода з тим, що щось є таким, яким може бути, і так має бути.

— Я чув, що у видання та його промо-туру є благодійна складова...

— Благодійність полягає у тому, що у ціну кожної книжки закладена частка, яка призначена для дитячого притулку «Містечко святого Миколая» у Франківську. Технічно все зроблено так, що ці кошти відразу переводитимуться на їхній рахунок.

— Цікаво, що є джерелом того спокою і рівноваги, котрими наповнені чи не всі твої твори?

— Передовсім, напевно, мій темперамент. Десь таке чув, що темперамент і будова черепа — найнезмінніші ознаки особи. І віра. Я дійсно щиро вірю у Творця і Його задум. Ще біологічна освіта і роздумування про генетику, генотекст, екологію, бачення зв’язку всього зі всім, розуміння філіології і фізіології сприйняття світу. Крім того, я ніколи не забуваю про те, що у кожному окремому житті крім цього особистого життя відбувається історичний час. Тобто, ми всі і можливі, і потрібні такими, якими є, бо спільність усіх окремих життів творить вищу вартість кожного життя. Наприклад, мову. Пам’ятаю про дивовижну властивість часу — вічність відбувається тут і тепер.

Недавно я зрозумів велич однієї старої молитви і зрозумів, що ціле свідоме життя інтуїтивно намагався жити згідно з цією молитвою. В ній ідеться про розум і душевний спокій прийняти те, що неможливо змінити, мужність змінити те, що я можу змінити, і мудрість відрізнити одне від іншого.

— Тараса Прохаська часто асоціюють із «карпатською літературою» або «станіславським феноменом» чи ще чимось подібним. А як тобі самому таке «географічне районування» літератури?

— Це як систематика рослин. Вона відповідає якійсь дійсності, але самі рослини нічого про неї не знають. Систематика потрібна для полегшення, для впорядкування сприйняття. Говорити про літературу, просто не переказуючи прочитаного, досить важко. Для цього вироблено певний метод. І «географічне районування» — один із прийомів цього методу.

Мене ніколи не цікавила література за такою ознакою — карпатська, латиноамериканська, чеська. Мене цікавить література настільки індивідуальна, локальна, коли вона стає універсальною. Тому, звичайно, я ніколи не зможу позбутися ні Карпат, ні Франківська-Станиславова.

— А де ти любиш подорожувати, крім рідних пенатів?

— У географічно-історичному вимірі мене найбільше цікавить поняття Європи. Тому і подорожувати люблю у Європі. У якнайбільшій кількості мікроваріантів Європи, неподібних і однакових водночас. Від Біскайської затоки до Кавказу. Естетично мені більше подобаються гори і горби. Натомість море приводить у захват як те, чого нема у моєму місці, як потойбіччя. Мене не дуже вражають пам’ятники і пам’ятки. Найбільше люблю дивитися на дрібниці у стилістиці життя і пам’ять, яка в ній виявляється. Також люблю поступову зміну ландшафтів, яку ледве вдається зауважити.

Крім того, люблю сам стан подорожі. Настільки, що часто немає значення, де вона відбувається.

— Як складаються твої творчі взаємини з братом? Це конкуренція, взаємодопомога, відчуженість, щось іще?

— У цьому сенсі ми з Юрком дуже близькі, бо ми є носіями спільного досвіду. Особливо з того періоду дитинства, який є визначальним і який є найважливішим для нас як для авторів. Але ті творчі взаємини вибудовані так, що кожен з нас використовує цей спільний досвід по-своєму. Можна сказати, що, досліджуючи одне і те ж, ми користуємося різними методами пізнання.

— Які книжки нині читаєш?

— У читанні я люблю переживати кількатижневі періоди, позначені одночасним читанням і перечитуванням відразу кількох книжок. Саме цей період об’єднав чеські репортажі Маріуша Щигела, підпільний підручник полковника УПА Василя Андрусяка «Як перемагати», братів переклад «Нотаток Мальтуса Бригге» Рільке, оповідання Зорана Ферича, гулагівські спогади Герлінг-Грудзінського «Інший світ» і зібрання прози поета Олега Лишеги. Гарний період.

— Коли та як Тарас Прохасько почав писати та оформився як письменник?

— Десь у 12—14 років я зрозумів, що сприймаю літературу як органічну частину свого життя. І навпаки. Живучи, дуже добре уявляю собі, як це життя можна описати. Таке світосприйняття було і далі є для мене природною властивістю. Воно настільки живе, що мені майже не йдеться про те, щоби справді писати. Я відчуваю ненаписане як готову літературу.

У 25 років я зробив найважливіше для себе — написав кілька оповідань «Інші дні Анни» і побачив, що написав їх так, як хотів. Саме цього мені бракувало серед усього, з чим я зустрічався як читач. З того часу не перестаю бути переважно читачем. Пишу тільки те, що хотів би додати до світу інших книжок.
Розмовляв Олег КОЦАРЕВ.
ДЕНЬ