Портрет Івана Корсака на тлі портретів, мальованих ним самим

Про Івана Корсака – письменника а підприємця з Волині дізнався припадково, з інтернету. Найшов телефон, зтелефонувались, приїхав, зустрілись.

Спочатку розпит про Український клюб, потім обмін книжками. Ще потім оповідь самого Корсака про своє життя і творчість. Дві з половиною години поспіль. Його дуже цікаво слухати. Йому є що сказати. Глиба. Від слова глибина – ось таке перше враження від спілкування.

Я не в усьому з ним годжуся, бо це було б прикільно – годитися з усім.

Мені не подобається його ставлення до локального видавництва «Твердиня». Це нагадує аналогічне ставлення до «Джури», яке видало роман «Кляса», Павла Вольвача. Він чомусь думав, що причина нерозголосу у тернопільськості видавництва. Ну, вийшов роман у «Фоліо». І що? Та нічого. Справа не у видавництві, а у літературному просторі, якого не є. От і все.

Прихильність Корсака до Михайла Слабошпицького, як директора видавництва «Ярославів вал» -- його особиста справа, проте репутаційні втрати тут цілком можливі. Відомо ж бо: до Спілки письменників Михайло прийшов, написавши низку колінопреклоненних статейок про тодішнього першого секретаря СПУ Павла Загребельного. Потім разом з Дончиком агітував українських дисидентів по таборах покаятись. Вже з настанням незалежности вдався до багатіїв дияспори (Петро Яцик, най земля йому буде пухом), аби зробити свою справу. Бог йому судия, зрештою… Книжки виходять, Світлана Короненко має шмат хліба з маслом. А ще -- непоясниму ненависть до Літфоруму та Українського клубу, що вилилось у відвертий недопуск цих двох структур на українське радийо, де вшанована поетеса, опріч ліги меценатів, теж працює.

Та менше з тим.

Тепер до книжки.

«Імена твої, Україно» побачила світ у тій же волинській «Твердині» у серії «Пантеон».

Короткі оповіді про видатних синів української нації написані штивно, вартісно і самобутньо. Автор віднаходить можність говорити про героя у його життєвому пограниччі: любов, смерть, конфлікт тощо. Цей метод дає авторові змогу, мов у крапелині води промінь сонця, ув одному художньо вартісно виписаному епізоді,  показати усю суть питання.

У передмові автор ставить собі вагоме надзавдання: «вироблення стійкого імунітету щодо фальшування історії, вироблення твердої власної самооцінки» і – що дивовижно – виконує сю настанову своїми текстами.

Тепер пройдемося «по шурику», як сказав би Влад Константинов, тобто, швидкома – текстами, відзначивши добрі речі.

«Вінчання князя Володимира». «біль поглинав навіть помисли: люди, дерева і весь навколишній світ тихо пливли, немов було все намальоване на піску» -- відбиток у слові цікавого психологічного стану героя.

«Смоложило» -- волиняцьке слово, що позначає вид болю: болить аж нудить.

«Мамо, вийди заміж за короля» -- про українську князівну а норвезьку королеву Єлизавету, доньку Ярослава. Її син Олаф просить її вийти заміж за данського короля, аби не воювати. А впокорити сусідню країну таким от шлюбом.

«не меч визначає силу королівства , а добре чи зле життя своїх підданих» -- майже сентенція.

«Прихисток візантійських монархів» -- про волинського князя Романа Мстиславича.

«усмішка на обличчі імператора гасла і зачинялася поволі, як ті ж ворота» -- гарне порівняння, пластичне.

«Пророчі блискавиці над Олеським замком» -- про народження Яна Собеського.

«Вода, видавалося, падала живцем».

«Невістка Богдана Хмельницького» -- про Розанду, дочку Василя Лупула, трагічну дружину не менше трагічного Тимоша.

«у мліч століть», «Очі в молодого засвітилися, мов десь там, у глибині, на жар налетів раптовий вітер», «під щирим сонцем».

«Головнокомандувач Європи» -- сага про Петра Конашевича-Сагайдачного.

«На хитавиці», «І нехай подякують козакам, що залишили Московщину як державу, а не польську провінцію», «Бог ніде не сказав, що цей світ створено досконалим», «Притамоване початком козацької ради невдоволення випурхнуло як пір’я із надірваної подушки», «кіптявими свічками горіли його галери», «турки відкотилися як згасла хвиля», «розніс страх свого імені по всій Московії», «--Я знаю багато мов, шкода , що не вивчив твоєї – озвався до голуба Сагайдачний».

«Розгром Росії» -- про звитягу армії Виговського під Конотопом.

«дим від козацьких люльок, густіший від осінніх туманів грибної пори».

Продовжувати?

Думаю, не варто.

Зауважу тільки, що у книжці Корсака вдумливий читач знайде оповіді про Михайла Скибицького, Володимира Хавкіна, Пилипа Морачевського, Михайла Остроградського, Василя Капніста, Дмитра Бортнянського, Юрія Покоса (Будяка), Феодосія Добжанського, Агапія Гончаренка, Василя Єрошенка, Георгія Гамова, Георгія Шарпака, Ігора Сікорського, Рамона Гнатишина, Віктора Петі.

Книжка Івана Корсака – підстава до дії. Чи не в наших силах перекласти українською і видати в Україні твори Єрошенка, книжки Ігора Сікорського та домогтися присвоєння летовищу Бориспіль імени сего великого авіаконструктора? Цілком.

То ж до роботи.

Василь ВЕЛИМЧИЙ.