Сумський письменник  Євген Положій, не дивлячись на свою молодість, вже один із найпопулярніших прозаїків. Він –  автор збірок поезій, новел та низки романів. Роман «Дядечко на ім’я Бог» (2008)  написаний    у стилі психологічної поліфонії. Композиція роману в цілому наслідує кінематографічну техніку монтажу епізодів – перед нами словесна тканина, де нема нічого випадкового і зайвого. Письменник розповідає історії про любов і помсту, про випадковості, що зводять докупи тих, хто без них (випадковостей) ніколи не зійшовся би.   

            У романі  «Вежі мовчання» (2009) все заплутано й ускладнено настільки, що зрозуміти, хто є хто, читачеві складно. Головна інтрига – принципова невизначеність, неокресленість, перебування у невідомому, хоча ця обставина не розчаровує, – таїна зберігається до останньої сторінки.  Фантазія Є. Положія невичерпна, проза письменника містить роздуми та узагальнення, що демонструють його тяжіння до рентгеноскопії свідомості особистості, відшукування нових смислів і додаткових резонів наявності звичних тем.

            Роман «По той бік Пагорба» отримав  диплом конкурса «Коронація слова» в номінації «Вибір видавців-2010». Сюжет побудовано на кримінальній інтризі: головного героя на прізвисько Вуж попереджено, що його буде вбито зразу після здобуття поясу чемпіона в боксі. Ключ інтриги захований у дитинстві героя. Внутрішня історія приятелювання-ворогування Вужа і Коваля – це як музичний твір з двома темами, або діалектична гра двох душ. Природа зіткнення індивіда і його минулого, розуміння механізму анонімного, усюдисущого, але майже невідчутного насильства над пам’яттю.  Постійне зміщення сюжетних крапок всесильне –  все створене, але нічого не вигадане. Можливо, це формула alter ego Є. Положія – стомився від усього, що пережив, і очікую того, що неминуче. Пам’ятаєте «Процес» Франца Кафки? Соціальний скептицизм, внутрішній світ особистості, і як підсумок – трагічна самотність, роз’єднання людей, розімкнення людських зв’язків. Є. Положію вдалося прослідкувати становлення характерів головних героїв, показати в русі всі вигини лабіринту їхнього підсвідомого життя. Драматизм цієї книги в тому, що текст містить дві протилежні правди, але жодна не являє собою істину «в останній інстанції». Є. Положій пропонує читачам значно складнішу парадигму, ніж готові відповіді, хоча без пояснень це залишається надбанням внутрішнього життя кожного зокрема.

            Читачам запропоновано варіант інверсії форми і змісту: автор продовжує розвивати кінематографічну техніку монтажу епізодів, де завдання форми складають важливу частину змісту, а численні сюжетно-наративні нашарування непомітно переходять одне в одне – концепція «безперервного рукопису» (за С. Беккетом).

  Роман завершується трагічно: «Коваль презирливо відштовхнув безсиле тіло ворога – і Вуж відлетів, як тренувальний мішок після вдалого джеба, з силою ударившись головою об роззявлену хижу  пащу риби-каменя, і миттєво сніг поруч став червоним від крові». 

У кожної людини в житті є свій Пагорб. «Лише тоді дізнаєтеся ви, що той, хто впав, і той, хто підвівся – одна й та сама людина, що стоїть у сутінках – поміж ніччю своєї суті карлика та днем своєї божественної сутності...». Хто це сказав?! Знайомий голос. Звідкілясь здалеку, з туману, з-поза того боку Пагорба. Більше він нічого не зміг згадати. Вуж». Перед нами метафора людської долі, навіть якщо це перебільшення.

І ще принагідна цитата зі щоденників Ф. Кафки: «Перша й остання літери – початок і кінець мого відчуття спійманої риби».

                                                 Тетяна Дігай

                                                    м. Тернопіль