***
Розпечене і прозоре повітря літа,

Твоя засмагла шкіра і гарячий вітер,

Річка, вода в якій була теплішою

За наше дихання.

Вночі було чутно тільки дзижчання

Комарів і твої стогони, одразу

По тому спалахував вогник цигарки

І тиха розмова.

Телефони розрядилися на другий день,

Ми залишилися одні з деревами і,

Як виявилося, мишами, котрі

Вночі прогризли мій наплічник і з’їли

Всі харчі: залишки хліба, гречку,

Пачку чіпсів, крекери, шматок сиру.

Залишили тільки пачку сигарет.

Добре, що миші не курять.

Я ловив рибу, а ти збирала квіти,

Носила білі спідниці, сережки й намисто

З бурштином, наспівувала якісь мелодії,

Казала: дивно, що Вівальді написав «Пори року»,

А коли я питав чому, відповідала: не знаю,

Просто дивно, хіба не так?

Так, ти дивна.

І коли заходило сонце, ми дивилося як незграбно

Воно плутається у верхів’ях дерев.

А коли літо згасло, ми роз’їхалися і

більше ніколи не бачилися.

***

Осінь – це мішок болгарського перцю,

Який продавав старий румун на трасі біля Тячева.

Ще кілька днів, якихось два тижні, і в тому мішку

Будуть вже яблука, тверді й кислі, холодні.

А зараз – ніби спеціально для мене –

Болгарський перець, червоний і жовтий, гріється на сонці,

і поки стоїть автобус, старий запилений «Ікарус», я підходжу

до того румуна й дивлюся на його руки, в його сірі, старі очі,

а вони – як бляшані дахи довколишніх будинків; на його брудну кепку,

що там написано?. «Barcelona»? Але чому Барселона?

І чому перець називається болгарським? Хіба може бути

Болгарською осінь? Я  ж не можу купити цілий мішок перцю,

для чого мені стільки? Стільки перцю – це метафізика, а не їжа.

Румун, здається, це розуміє. Ми не кажемо один до одного

Жодного слова. Він простягає до мене руку, автобус ось-ось вирушить,

Я отримую від нього один перець, осінь – це мішок болгарського перцю,

Запилений, теплий, полотняний мішок. Наближення зими – це коли

В ньому з’являються яблука, це коли від’їжджає автобус.

Як буде румунською «дякую»? І чому я взагалі вирішив, що він румун?

Перець немов обпікає руки, він теплий, гладенький, як твоя шкіра.

Хоча до чого тут ти? Просто автобус їде і просто минає осінь,

А в руках – цей червоний-червоний болгарський перець,

Невже його треба їсти? До чого тут ти, до чого? Перець червоний, як сонце,

І жовтий, як сонце. Інколи навіть зелений, як сонце чи твої очі.

Хоча до чого тут ти, до чого?

Осінь – це тільки збільшення кількості одягу, який доводиться носити

І зникнення болгарського перцю. Здається, це пов’язані речі.

Червоний перець, як твоє серце. І як моє серце.

Тепле-тепле. Солодке-солодке. Як призахіднє сонце,

Яке раптово змушую зникнути за потріпаною шторкою «Ікаруса».