Вiдкритий фестиваль країн СНД i Балтiї «Кiношок» завершився минулої недiлi. Журi, до якого входив i український режисер Олег Фiалко, присудило головний приз «Золота лоза» за найкращу повнометражну стрiчку фiльму «Євразiєць» литовського режисера Шарунаса Бартаса. Приз за режисуру дiстався росiянину Олексiю Федорченку (картина «Вiвсянки»). Найкращим сценаристом визнали Сергiя Лозницю (його фiльм «Щастя моє» представляв Україну), оператором — Сергiя Юриздицького («Елiзiум» росiйського режисера Андрiя Ешпая), акторами — казаха Актана Арима Кубата («Свiтло–аке») i естонку Хелену Мерзiн («Снiгова королева» Марка Раата).

Нагороди одержали й учасники конкурсів короткометражних фiльмiв «Межi шоку» та «Неформат» (тут змагалися фiльми «за межами» ризику — i з творчого боку, i з власне технологiчного). А вiдомий узбецький актор Рустам Сагдуллаєв отримав спецiальний приз iменi Павла Луспекаєва «Панi Удача / Госпожа Удача» i виконав зi сцени пiсню–спогад про фiльм «В бiй iдуть тiльки старики» Леонiда Бикова, в якому вiн колись виконав одну з головних ролей.

Тiнi забутих...

Свiй приз присудили й журналiсти, акредитованi на фестивалi — його вiддали молодiй казахськiй режисерцi Жаннi Iсабаєвiй, чий фiльм «Дорогi мої дiти» викликав заледве не одностайне схвалення критикiв. Не тому, що був найкращим — із Бартасом, Лозницею чи Лукшасом Ісабаєвій тягатися ще важко. Була пiдтримана установка на кiно для глядачiв, кiно, яке при цьому не опускається до естетичного низу, не присiдає перед масовими запитами. Про фiльм цiкаво думати i говорити й вибагливим критикам, що й засвiдчила їхня фiнальна розмова.

Кожен фестивальний день закiнчувався прес–конференцiєю, пiд час якої детально аналiзували фiльми. Разом із їх творцями, звичайно. Вимогливiсть iнодi зашкалювала, що викликало у режисерiв чи акторiв не найкращі враження. «Заштовхали в газову камеру i цiлiсiньку годину тримали там», — жалiвся менi один з учасникiв. Особливу прискiпливiсть було виявлено до росiйських картин.

Скажiмо, «Елiзiум» Андрія Ешпая отримав украй негативнi оцiнки моїх колег. На жаль, вони були заслуженими. Дивно, одначе досвiдчений режисер чомусь заговорив чужим голосом — голосом Нiкiти Міхалкова. Хто пам’ятає «Незакiнчену п’єсу для механiчного пiанiно», той одразу помiтить дивовижну схожiсть — аж до подiбностi виконавицi головної ролi Зої Кайдановської з Оленою Соловей. Тiльки мистецький рiвень тут значно нижчий. Хоча апрiорi задум видавався цiкавим: поет (його прототипом є знаменитий поет Микола Гумільов) закохується в незнайомку, що надсилає йому свої вiршi та листи. У пiдсумку виявляється, що його просто розiграли. Усе вiдбувається 1917 року... Iнтелектуали, мистецька богема тонуть у словах, образах та символах, що не мають нiякого вiдношення до реальностi. А вона вже поруч, та реальнiсть, у постатях селян, що зазирають до маєтку... Та все це загорнуто в театральну стилiстику, ускладнено без почуття мiри i самого змiсту епохи. Кому адресовано цей багатослiвний i плутаний витвiр, сказати важко.

Натомiсть iнший росiйський фiльм «Вівсянки» Олексія Федорченка (уже вiдзначений на останньому фестивалi у Венецiї) заслуговує найвищих оцiнок. Рiдкiсний приклад справдi мiфопоетичного кiно. Такi собi росiйськi «Тiнi забутих предкiв», тiльки на сучасному матерiалi. Теж в основi фабули iсторiя кохання — смертельного, бо коли помирає кохана жiнка, життя зупиняється в русi, повнiстю втрачає сенс. Теж локальний матерiал — етнiчна група меря, яка, за версiєю авторiв стрiчки, ще не вмерла, ще утримує свої традицiї i мову. Мову жестiв, символiв, обрядiв... Не буду оповiдати, про що саме йдеться, — фiльм, сподiваюсь, будe в українському, бодай обмеженому, прокатi.

На Еверест у тапочках

До речi, режисер українських «Тiней...» Сергiй Параджанов брав участь у конкурсi спiльних проектiв, який проводився у рамках «Кiношоку». Як герой одразу двох iз них. У двох продюсерiв (один iз них український — Олена Фетисова) є намiр зробити картину про знаменитого митця у жанрi байопiк, тобто бiографiчну екранну оповiдь. Що з того вийде — побачимо, а поки вiдзначу кориснiсть i ефективнiсть подiбних конкурсiв. Це така собi кухня, де «варяться» iдеї. Дай–то, Боже, аби з того народилися кiнострiчки.

Щоправда, українська сторона свiй проект у пiдсумку з конкурсу зняла. А їхній суперник той конкурс виграв, i на закриттi фестивалю Iраклiй Квiрiкадзе (автор сценарiю) отримав приз i грошову суму. Хоча все одно проект означений як робота кiлькох країн, у тому числi й України. «Робити фiльм про Параджанова важко, — сказав знаменитий кiнематографiст. — Це ж такий собi Еверест, на який пхаєшся у тапочках, без будь–якого спорядження». Що ж, побачимо, чия креативнiсть виявиться вищою, чиї iдеї набудуть екранної форми.

Саме браком iдей позначений сучасний кiнематограф. Попри те, є фiльми, які говорять із нами, глядачами, мовою, що увiбрала в себе понад столiтнi здобутки кiнокультури. Це й «Щастя моє» (нагадаю, представляв тут Україну) Сергiя Лозницi, i двi литовськi картини — «Вир» Гiтiса Лукшаса та «Євразiєць» Шарунаса Бартаса, i згадуванi щойно «Вівсянки»... Кiно країн Центральної Азiї прагне говорити мовою приземленiшою, ближчoю до земних проблем. У буквальному сенсi, оскiльки матерiалом картин є сiльське життя. Скажiмо, приємно вразив фiльм киргизького режиссера Актана Арима Кубата «Свiтло–аке». Сам режисер блискуче зiграв роль сiльського електрика, що не зважає на сучаснi трансформацiї побуту, моралi й прагне жити чисто й природньо. Багато в чому традицiйний персонаж, «чудик», дивак, що дистанцiюється вiд реалiй, живе за власними правилами.

У таджицькому фiльмi «Справжнiй полудень» таким собi «чудиком» є старий метеоролог, росiянин Кирило Iванович, якого грає Юрiй Назаров. Подiї вiдбуваються на початку 1990–х, коли звичний свiт починає з’їжджати з насиджених мiсць... Тiльки все це подано у такiй собi ностальгiйнiй благоснiй манерi, вочевидь адресованiй найпростодушнiшим глядачам.

Перебiр ностальгiї i в азербайджанськiй картинi «Ляльки» Чiнгiза Расул–заде. Теж рубiж 80–90–х i та сама благоснiсть, лiрична замрiянiсть спогадiв. А потому все вибухає — взаємною нацiональною нетерпимiстю. Питання про те, звiдки все це взялося, повисає у повiтрi. Брак соцiальної аналiтики. Наша хвороба, українська — ми теж не хочемо помiчати проблем.

Тож згадувана на початку картина «Дорогi мої дiти», де аналiз соцiальних стосункiв поєднано з артистизмом та легкiстю стилю, а вiдтак i способом спiлкування з глядачем, на сьогоднi виглядає доволi перспективною моделлю кiно країн колишнього СРСР. Досить сказати, що фiльм тримався у казахському прокатi пiвтора мiсяця. Ви чули що–небудь подiбне про якийсь з українських фiльмiв? Отож бо й воно...