Проза, особливо реалістична – це, свого роду, картографія. Вона  переносить довколишнє на папір, описуючи його межі й тектоніку. Оскільки життя значно рельєфніше, ніж рельєф географічний, то не дивно, що життя великої і багатолюдної України відображене у прозі, як Земля у докоперниківську еру. Досі у загальноукраїнському літературному дискурсі не прозвучали цілі регіони, а ті, що прозвучали, дуже часто відбувалися тільки нарисом, а не точним і детальним відображенням. Тому дуже приємно, коли у загальноукраїнському літературному контексті з’являється якась terra incognita. Тим паче, коли авторові вдається наповнити свої конкістадорські текстові каравелли якимось смисловим багажем. Останнім із таких творів, що патрапляли мені до рук, був роман „Кляса” Павла Вольвача, друге видання якого побачило нещодавно світ у харківському „Фоліо”.

Цей роман належить до тих, які можна вписати у формулу „місце Х час = герой твору”. Отже, Другий Шевченківський мікрорайон Запоріжжя Х кінець 1980-х = Пашок.    Герой твору – заводський художник, що коротає дні кінця совєцької епохи у пролетарських низових тусовках. «Пашок любить братву. Він сам братва. Але тільки іноді. І не до кінця. Він все ніяк не зрозуміє, хто він. У різних середовищах він відчуває свою випадковість, навіть несправжність, ніби він, Пашок, якийсь засланий лазутчик, людина з подвійним дном».

Сам Пашок викликає довіру, бо він не пасивний, а активний спостерігач. Всередині мікросоціуму він нічим не виділяється: п’є, віддається вільній любові, закохується, має сутички з правоохоронцями та кримінальними елементами. «Чи можна назвати алкоголь його пристрастю? Навряд. Він просто любить передчуття хмелю, дружню розчервонілу балачку, коли все на світі починає здаватися здійсненним і теплим, як розмова при пляшці, погідний день лагіднішає, і навіть холод, тривожний жовтневий холод, обпікаючись на спиртному пломені, нишкне і обіцяє скору весну. Про смерть тоді вже не думається».

Герой добре відчуває екзистенційний нерв індустріального Запоріжжя. У описи пролетарських буднів часом вплітаються роздуми: «Нетривка матерія людей, думає Пашок, недовговічна. Чуже життя важить тут мало, і до власного ставляться безпробудно байдуже».

Дія відбувається наприкінці вісімдесятих, а отже, в час, коли денаціоналізація та люмпенізація дійшли до свого піку і поступилася місцем пєрєстройці. Пролетарське середовище жило абсолютним теперішнім часом з чітко визначеним циклічним ритмом: робоча зміна – п’янка – похмілля. Такий спосіб життя сформував абсолютно вузьку світоглядність. У «Клясі» вона розкривається в діалогах персонажів, а не в прямих описах. У цей спосіб формується фон для протагоніста і частини його оточення, які вирізняються ширшим світоглядом: «Він не тільки бачить те, що довкола, а й, здається відчуває щось невидиме – людей, тих, що минули, але були тут, з плоті і крові, часи, що пурхнули, але тремтять у повітрі, ну й таке інше, багато чого ще».

Пашок шукає альтернативного, ширшого світогляду, тому часто їздить до Львова у пошуку національної ідеї, ходить на рухівські зібрання, що було характерним для кінця 80-х. У пошуках ґрунту він натрапляє на проекти українізації 20-х рр. ХХ ст. «Саме так – лямпа, кляса – пишеться у пошарпаних книжках і словниках з жовтими ламкими сторінками [...] Павло любить їх гортати, віднаходячи незвичні слова».

Автор робить протиставлення між довколишнім пролетарським „классом” і внутрішньою „клясою” протагоніста і його оточення.

Роман „Кляса” досить ґрунтовно вписує індустріальне запорізьке життя кінця 80-х на карту української прози. Автор сам наголошує на своїй творчій чесності, зізнаючись у цілковитій автобіографічності роману. Навіть імена героїв абсолютно реальні. У Вольвача була навіть ідея зробити презентацію і запросити героїв роману на неї. Однак мало хто з них дожив до наших днів…

Мова роману приправлена характерними, контекстуально виправданими, русизмами. Часом автор грішить мовною непослідовністю і вживає, як на мене, недоречні у цьому контексті галицизми, наприклад, „нездалі” та „зимно”. Але у концепції пошуку ґрунту головним героєм і „клясовості” його мислення ці мовні метання можна зрозуміти.

Індустріальна проза у світовій літературі бере свої корені в ранньому британському Вікторіанізмі. Тоді чимало авторів – Бенджамін Дізраелі, Елізабет Ґескелл, Чарльз Кінґслі, Чарльз Дікенс – почали активно розписувати індустріальну тематику. Актуальною в той час була тема соціального визиску та страйкарських рухів. Життя робітників описувалося побіжно, акцент робився на розкритті різних аспектів визиску.

У Совєтському Союзі індустріальний топос реалізувався як романтичний: ідеалізація праці задля розбудови соціалізму. Рідко з’являлися прояви антиутопізму (наприклад, „Котлован” Платонова), які, однак, не в змозі були протидіяти лінії державного управління літературою. Для совєтського індустріального роману було нетиповим замкнутися у колі якогось мікросоціуму. Перспектива завжди виходила на всезагальний рівень світлого комуністичного майбутнього.

На противагу совєцькому індустріальному романтизмові, сучасна західна індустріальна проза тяжіє то замкнутості на мікросоціумах, вона натуралістична у фабулі й мові. Гарним прикладом послужить творчість Ірвіна Велша.

Роман «Кляса» можна вважати за перехідну модель. За основу тут узято досить герметичний мікросоціум Другого Шевченківського мікрорайону, всі сюжетні лінії взаємопереплітаються. Твір характеризується високим натуралізмом. Загальна парадигма твору, отже, вказує на сучасну західну модель індустріальної прози. Однак протагоніст зраджує своїй тотальній належності до байдужого люмпенізованого соціуму і грішить роздумами про загальнонаціональні та загальносоціальні проблеми.

Кінець 1980-х був часом перелому. Роман «Кляса», дія якого відбувається саме тоді, в українській літературі став переломним у парадигмі індустріального роману.

Більшість сучасних українських романів написані з перспективи письменників і про життя письменників. Рідко коли трапляється проза, в якій ідеться про якісь інші прошарки українського суспільства. Павлу Вольвачу вдалося вписати індустріальне Запоріжжя на карту сучасної української великої прози. Друге видання роману – гарне свідчення його актуальності.
Лесь БЕЛЕЙ,
Літакцент