Баба Устина завжди була впертою та наполегливою. На селі казали «їдючою». Вельми потужно проявлялися ці її якості з роками. Чим далі, тим більш прибавляла вона у впертості та стійкості духу. Краще всіх, звісно, знав те дід Степан. Дідусь, який героїчно провів більшу половину свого життя із цією жінкою на одній житловій площі.

Цього разу бабі не вистачало загорожі для гусей. Розмова почалася ранньої весни, коли жовтопузі крихітки тільки пробили собі шлях у життя через твердиню яєчної шкарлупи.

Устина переконувала діда у невідворотності смертельної загрози, що чигає на пташенят на дорозі, змальовувала страшні картини кровавої мучинецької смерті гусенят під чорними, як саме жерло пекла, автомобільними колесами.  Пригрожувала, що коли птахи де загуляють у лузі, що був край села поряд їх хатини, діду доведеться шукати їх без її допомоги. Адже вона попереджає, що так і буде, якщо той не зробить загорожі. Дід Степан же, загартований довгим, веселим життям із дружиною був неприступний, наче сам Еверест. Тримався він до самої пізньої осені. Але ж вправному досвідченому альпіністу під силу підкорити навіть Еверест. Після чергового діалогу, що радше скидався на монолог, дід Степан встав з-за столу так і не з’ївши сніданку. Мовчки, спокійно пішов до сарайчику з інструментами. Стягнув сякі-такі дошки, стару заіржавілу сітку, що вже кілька років пролежала за хлівом і заходився майструвати простору клітку для домашньої птиці. Дарма, що за весь цей час жодна гуска не потрапила під колеса підступних автомобілістів,  та й до лугу, попри прогнози старої Устини птахи ніколи не втікали. Більшу частину гусей давно було замордовано сокирою на жертовному дерев’яному пні та передано дітям до міста в якості свіжого натурального харчу без ГМО. Несила вже дідусю було терпіти насіння бабиних докорів, що вже проросло в прокльони. Тож до вечора загорожа була готова.

Гусей не манив просторий зелений луг, цікавість не притягувала їх до асфальтованого шляху, їм нічого не було потрібно крім корита із водою та ситного харчу. Воля не була потрібна, поки не з’явилася сітка. Наступного дня вся зграя птиці, проламавши прогнивши дошку загорожі, втекла до лугу. Двоє з цих борців за свободу зустріли геройську смерть на дорозі під тиском вантажівки.

Той хто має волю її не прагне. Щоб миритися з кліткою – треба народитися в ній та прожити все життя. Кому, як не діду Степану, це знати…

Ярослав Хороший