Вже єден київський спісовател жартує непрєчком – ти так добре пишеш некрологи, як герой роману Куркова. «Океєчки – оджартовуюсь – на тебе, свине, не напишу». Але направду щось у тому зауваженні є вартісного, якесь зерно глибинної правди – пишіть про живих, живим для живих. Це важко, приносить здебільша одні лише проблеми, але що ж. Тяжкий хрест людський… І най Бог помагає донести його до кінця гідно.
Я не пам’ятаю, як познайомився з Іваном, нашим теперішнім ювіляром. Десь у Спілці чи десь на Свободі – не відаю зараз тего. Але те, же сей чоловік став для мене важливою особистістю, яка вплинула на моє становлення як знову ж таки особистості – факт.
Він спокійний, з вічно незадоволеним лицем – на перший погляд, але маленько має гумору – глибокого, сильного, непоквапного. Він добре знає світову літературу і має винятковий письменницький талант – новеліста, перекладача зі словацької. Він дуже любить свою батьківщину – що з віків є частиною України, відрубаною від соборного материнського тіла (як слушно нагадує Павличко – «Пам’ятай, ляше, По Ряшів наше»), але й дуже любить Україну, чиїм письменником, безперечно, є. Він любить своїх дітей – сина і доньку – живе їхніми болями і переживаннями, їх сучасним а їхнім майбутнім.
Іван вельми специфічний чоловік – він не любить комусь приносити клопоту чи зайвих переживань – в українській столиці завше зупиняєсь ув готелику Спілки художників. Має коло улюблених друзів – Анатолій Качан, Петро Осадчук. Були його друзями двоє, що відійшли у засвіти – Федір Зубанич а Ярослав Павлюк.
Були вони нерозлучні з Василем Дацеєм, але письменницькі перипетії зі Словацькою спілкою українських письменників розвели їх по ріжні кути української хати.
Іван тривало редагує журнал «Дукля», що є якісним а вагомим часописьмом літературним. Багато видав книжок – поетичних, прозових – своїх а чужих. Мав намір подарувати Україні 5 000 книжок зі складів словацьких, але я не зміг через МЗС це здійснити. Чи здійснив він сам сю ідею – не знаю.
Маю борг перед ним – видання його вибраного в Україні. Все ніяк не можу того здійснити через тотальні злидні і невпорядкованість видавництва «Український клуб». Але це на часі і здійснено буде обов’язково.
Іванові завдячую здійсненням своєї діточої мрії – поїздкою до Пряшева. Чудові краєвиди, фестиваль у Свиднику, спілкування з українськими а словацькими людьми. Уроки людяності і культури від Івана Яцканина – це багато варте.
Іван відкрив для мене обшири а огроми сучасної словацької літератури, а також чудову прозу українських письмаків Словаччини Єви Бісової, Степана Ганущина та Василя Дацея, що стало приводом до написання книжки есеїв «Пряшівська гілка української прози».
А головне – спілкування: мандри, розмови, жарти, знайомства, серйозні речі про політику а літературу.
Були й непорозуміння. Може й образи – його – на мене. Але таке життя. Без цього не є існування людей. Люди завше залишаються людьми.
В моєму розумінні Іван Яцканин – видатний український письменник, вартий найвищої літературознавчої оцінки. Саме цю оцінку я спробував здійснити у літературному портреті:
ВТЕЧА БЕЗ ВОРОТТЯ
Іван Яцканин народився 28 серпня 1950 року у селі Ряшів Бардіївського округу на Пряшівщині (Словаччина). Закінчив педагогічний факультет університету в Кошицях (Пряшівське відділення). Працював журналістом — на радіо і в газеті. Пережив антиукраїнську кампанію у Словаччині. Зараз редаґує журнал «Дукля» і очолює відділ української літератури у Пряшеві. Пише прозу.
Перша книжка оповідань Яцканина побачила світ 1987 року, коли авторові було 37 років. Називалася вона «Місце проживання». І це не випадково. Він міг поїхати з краю до столиці чи й у непідрадянську Європу, але він залишився там, де закопана його пуповина. Він має ґрунт під ногами і тільки тут відчуває себе собою. Рідне село, люди у тому селі, їхні долі, проблеми, конфлікти — таке тематичне коло першої книжки Яцканина. Автор намагається писати чисто літературною мовою, подекуди неточний у слові (дається взнаки вплив словацької, а також деяка початківська невмілість) і не помічає, як інтуїтивно проходить шлях (від народного реалізму до модерну) Михайла Коцюбинського та Володимира Винниченка. Своєрідний народний реалізм змушує автора пильно вдивлятися у життя, шукати у ньому неперебутнє, розповідати читачеві про те, що знає з самого дитинства. Помітна увага автора до окремої деталі, що має неабияке значення у його творчому зростанні. «Осінні тумани розлились по дорозі, повній жовтого болота», «кінський цвинтар», «почувши шурхотіння сіна, подумав, що це кіт чи кури», «вийшов зі стодоли і по дорозі у стайню тратив сіно» — поряд з цими, досить точними і підкреслено земними деталями, маємо прорив у справжню поезію — «Осінь пахла порохом і страхом», «вибирав з десять відер рідкої жовтої глини, в якій плавали яблука» тощо. Отже, земне і небесне в одному прозовому тілі плюс кредо, висловлене у новелі «Копали студню» — «Правда чи не правда, я так чув» — таким постає автор зі своєї першої книжки.
Його кращі твори — а це передусім «Копали студню», «Прірва», «Вечори навколо старого більярда», «Крик диких гусей», «Кольорові сни», «А, що ви там знаєте про любов», «На весіллі не плачуть», «Смуток сховався у куток» та «Гіркий смак пищавки» — не є надто сюжетні. Автор намагається створити настрій, передати відчуття або враження від того, про що пише. Герої Яцканина діють думками, а їхні характери дозволяють йому творити дивний світ, у якому все правда і все трохи не так — поезія у прозі, як вода у землі, творить контрасти.
«Копали студню» — традиційна для української прози тема: копач криниць — мудрий, працьовитий, такий собі філософ. Сливчак у Яцканина такий же, проте «нікому не пощастило такої самчної води як йому». Цей штрих робить героя неповторним — не просто копач а призначений Богом пошукувач саме смачної води. Разом з рим «іду коло тих студень, що викопав — відчуваю смак тієї води, а вона ж у кожній інша». Неоднозначність слова поглиблюється точними і разом з тим естетично вартісними деталями: «Ну як там? Ще вам вода у п’яти не б’є?» або «А як натрапите на глину, що як качаче масло, то швидко тікайте угору із студні, бо під нею вже вода». Філософія Сливчака — в одній фразі, яку він каже сам — «життя деколи таке смішне, що людині аж страшно».
Страшно, бо Сливчак помер («озвався як з-під землі»), але світло лишилося, бо лишилися студні з водою, у яких «плавали яблука».
Герой «Вечорів навколо старого більярда» — безіменний старий, що є атрибутом пивної , і коли він кілька вечорів там не з’являється, всі це помічають. Та він з’являється. І знову п’є пиво. Це новела про людську гідність. Автор каже читечеві — можна не мати грошей, щоб розплатитись за щось спожите, проте не можна принижувати іншого своєю жалістю.
Ключар, герой «Крику диких гусей», оповитий серпанком авторської симпатії і неприхованої поезії.
У «Кольорових снах» маємо спогад з дитинства — дитяча логіка (читай: мудрість) є ніби прологом до дитячої книжки Яцканина («Наталка вже не плаче», 1988 р.) «Дорослі сміються, коли їм захочеться» — цю житейську істину ліричний герой твору знаходить у процесі творення свого світогляду (а для читача — у процесі оповідання).
«А, що ви там знаєте про любов» — скрушно каже герой однойменного оповідання, ніби полемізуючи з давніми речами Євгена Гуцала та Володимира Дрозда (пригадуєте їхнє «Що ми знаємо про любов?» з тлумаченнями Ігора Кравченка — все у журналі «Вітчизна»?). любов і смерть, вірність і любов — такі проблеми обходять автора, та він не пасує перед труднощами, а відверто мовить про життя, у якому вірність і любов, любов і смерть присутні як даність, як фатум. Мудрість у тому, щоб усе це пережити і не погасити вогонь любові у собі.
Непрості житейські істини відкриває для себе читач і у трьох інших новелах — «На весіллі не плачуть», «Смуток сховався у куторк» та «Гіркий смак пищавки» — що вінчають збірку «Місце проживання».
Після книжки «Наталка вже не плаче» Іван Яцканин знову повертається до «дорослої прози». 1990 року виходить з друку збірка оповідань «Усе залишиш». У ній автор залишається вірним собі — улюблені герої, теми та ідеї. Проте, у цій книжці Яцканин повертає собі (і героям) неповторну говірку українців Східної Словаччини (лемків), і герої одразу оживають, а авторська мова наповнюється соком відтінків і напівтонів. На жаль українські письменники не надто розуміють сенс повноти слова, його фактури, його незатернґтості і точності, і тому здебільшого послуговуються безбарвною літературною (тобто не розмовною, а мовою газет і документів), яка малогнучка, або негнучка зовсім. Прикладом іншого піддходу до мови є проза Віктора Міняйла, Миколи Гриценка, Вячеслава Медведя, Теодосія Рогового, Івана Григурка…
Але повернемося до «Усе залишиш».
«То вітер задув» — новела про світ через погляд старого Куртого, що «з пня бачив цілий світ, з пня його й розумів». Мудрість героїв новели почепнуто саме з нородних приповідок — «Вітер раз так дує, потім інакше, а з нами вже якось буде», «розум би роздавав, а сам собі порадити не може». Назва як лейтмотив творить музику, творить подію чи враження від події. Про що це? Хто головний герой — старий Куртий, Гашко, покривджені пожежею люди? Відповідь має дати кожен читач зокрема.
Якщо у попередньому творі ще віє лірика, то у наступному — «Мандри у совість» — накреслено пунктири конфлікту — конфлікту з самим собою. Філолог Микола їде у село до тата, що чує близьку смерть. Триває гостра розомова — роздуми про націю та її негаразди невіддільні від конкретної людини («Чому ми такі, що на нас можна і дрова рубати?»). з’являється тут і глибоке психологічне письмо, яке у наступних книгах превалюватиме: «Виглядало так, наби обоє щось заблули. Зупинились, щобл роздумати, де цю річ лишили».
У новелі «Серце з горла не вискочить» психологізм поглиблюється. Автор передає почуття героя через фактуру слова, що уміщає у собі й те, як «у сінях пахло посіченою кропивою», і те як «сестра схилялась над сестрою», і те, як «старій Кудер’явій розмокнув язик», і те «Юрко пустий стояв біля відра з водою, набрав горнятком води і не напився, вода падала на підлогу, брязкотіла об відро. А на дворі ішов дощ». Паралелізм «вода в хаті — вода за вікном» творить настрій героя, його сум’яття і хаос у душі.
«Мороз ліпше вміє» — у цій новелі іван Яцканин ніби насолоджується пластикою слова, передаючи найтонші відчуття — «Лише осінній туман не боявся. Туман перевалювався через засипку і поріг, входячи у двері, обходив мертвого і цими ж дверима вертався надвір, де бігали діти…», «Най видять смерть, може і жити будуть знати, як треба», «Але очей не сховаєш», «Не любив чорних дзбанів, наллєш туди води і не бачиш, чи налив».
Через чотири роки автор спромігся на чергову книжку — «Тіні й шрами». Тут впадає в око новела «Графік смерті». Вона нібито не притаманна Яцканину — надто вже динамічна, кінематографічно зрима, надто яскрава і голосна. Проте у ній — весь Яцканин. Мова — від першої особи. Монолог самогубця. Стає моторошно. І разом з тим хочеться жити.
У «Любові на дротах» теж мова від першої особи. Теж монолог. Але спокійний. Герой не має куди поспішати, і не має чого. Він поволі силяє думку до думки — оповідає про гірке, але так, що хочеться жити. Знову хочеться жити. Мобуть, Яцканин того й тримає у своїх руках перо, що він у постійному пошуку світла. Він не знає, де знайде його — у закуреній хаті, в душі самогубця чи у глині, «як качаче масло», але знайде обов’язково, бо таки шукає.
Ці пошуки не припиняються і у наступній збірці автора — «Втеча» — що побачила світ 1995 року. Проникливий читач обов’язково спостереже колосальний розвиток творчої манери автора. Він зберіг усі здобутки попередніх книжок —поезію, земну фактуру художньої деталі, лемківську говірку, цікаві долі й характери героїв, психологізм оповіді — і разом з тим додав до своєї палітри таку річ, як пластика слова.
Слово гнучке, воно дозволяє авторові передати найтонші порухи душі, відчуття — через дію. А оскільки дія є динамічна, то слово, що її передає, набуває рис пластичного мистецтва. Яцканин ніби малює ним. Найкраще це бачимо у новелі «Затяжний дощ». Герой твору Володя Мідняк весь у пошуках себе самого. Він шукає себе у сні. Він шукає себе в реальності. Йому нав’язують чужу волю. Він пручається. Він не хоче коритися їй. Яцканин не каже це «у лоб», він показує це у слові. «Міцніше тиснув на п’яти, щоб не посковзнутись», а також «з комина тяглась у небо смужка диму, яку нещадно прибивав дрібний дощ». Пластика плавно переходить з конкретного в абстрактне, і це посилює гостроту моменту, дає відчути суть духовної боротьби героя — «хотів було повернутись аж на самісінький початок, а початку не було». Але бути довго в абстракції — не для Яцканина. Він спрямовує свого героя з усіма його метаннями і сум’яттям до землі. І читач відкриває для себе напрочуд пластичну картину: «…потім якнайшвидше вигулькнув з дверей, і вже з усієї сили лізе берегом по мокрому буковому листі. З дерев падають за комір великі краплі дощу і неприємно холодять. Володя хоче якомога скоріше вибрести на берег, але слизьке листя не дозволяє. Він падає на коліна, хапається руками молоденьких бучків, стовбури яких від дощу також слизькі. Падає, а в руках лишається листя».
Якщо герой «Затяжного дощу» шукає себе і намагається втекти від неминучого (в іншому творі автор влучно називає подібний стан «втечею без вороття»), то герой «Дерев’яного смутку» в очікуванні неминучого — смерті — дивиться на світ інакшими очима і медитує — «Треба ж постаріти, щоб нарешті побачити й зрозуміти красу?!»Герой аналізує прожите — і бачить, що воно прожите не так. «Ой, міцний я, міцний. Такий міцний як клоччя батіг» — каже про себе. І це чути, бо «навколо було тихо, як коли мак сіють», «і він, боячись чогсь, хапається сам себе». Сварки з дружиною, біганина її, люський поговір — все це минуще, бо «вода все змиє, лиш злого слова ніколи», та «вчорашньої води не догониш». Глибока народна мудрість нуртує у творі, і дає читачеві поживу для роздумів — «Каждий небіжчик добрий, то і ти аж тоді будеш».
«Хід королевою» — річ не про шахи, а про фігури з плоті і крові. І справді, «Для кожної речі тут дуже стргі кордони». Проте людині місно в кордонах, і вона вибухає повінню, і рве греблі. Яцканин прослідковує цю повінь, не засуджуючи анікого, хоча міг би. Хід королевою робить саме життя.
У новелі «А де мої вороги» ліричний герой сидить у корчмі «У грека», смакує пиво і слухає, що люди кажуть. З-поміж людей просторікує такий собі Валент, від котрого всі відвертаються. У його монолозі — трегедія траченого життя. Траченого на ніщо — «З чим горнець википить, за тим го і чути». «Ми накрали, а діти собі кишеню мастять». Ніби шкодує за тим, проте у наступній хвилі радить миттєвим колеґам: «Пожийте трохи, порадуйтеся, бо вмрете і не будете знати, як спраді люди живуть», бо «ні, ні, не є ружі без терня». Душа ліричного героя набирає у себе меду тої розмови, тих образів, тої глибини людського страждання, і вже не може інакше, як «Не кортить мене дивитись на повільне помирання сніжинок, але водночас боюсь глянути вище, бо там ще встигну…» Медитація одного плавно переходить у медитацію іншого — і цим ми однакові тут, на цій землі, де ми всього лише гості. А, як зауважує герой іншого оповідання, — «Дай мі, Боже, гостя в дім, а і я дашто при нім з’їм».
У новелі «Брати» Іван Яцканин зводить двох посварених братів. Один з них має слабість, то другий до нього прийшов («Навіть у сні би тут тебе не чекав»). Вони шукають першопричину гризоти і нерозуміння. Один «білою слиною на губах здіплював слово до слова», а другий мовив «хочеш зелене, дивись отам, на гори».
Власне, Яцканин вдивляється у старість героя, бо перед смертю той має коли придивитись і спробувати зрозуміти, бо коли живеш, не маєш часу на роздуми. Як тут не згадати відому тезу Пазоліні про те, що життя — зйомка фільму, а смерть — цього фільму монтаж.
1997 року в Ужгороді побачила світ книжка вибраних творів Яцканинина «Дерев’яний смуток». Вибирав сам автор. І хоча книгу відзначено Міжнародною премією імені Григорія Сковороди, все ж вибір текстів до книжки полишає бажати кращого. Сам автор пояснює саме такий вибір творів намаганням створити настрій смутку, проте це пояснення видається нам малопереконливим.
Як на наш погляд (і смак), вибране Яцканина мало б називатися «Втеча без вороття» і виглядало би так: Зі збірки «Місце проживання» 1. Копали студню (фінальна крапка після «озвався як із-під землі»). 2. Прірва. 3. Вечори навколо старого більярда. 4. Крик гусей. 5. Кольорові сни. 6. А, що ви там знаєте про любов. 7. На весіллі не плачуть (фінальна крапка після «…входив у станцію»). 8. Смуток сховався у куторк. 9. Гіркий смак пищавки. Зі збірки «Усе залишиш» 10. То вітер задув. 11. Мандри у совість. 12. Серце з горла вискочить. 13. Мороз ліпше вміє. 14. Асфальтовий хлопець. Зі збірки «Тіні й шрами» 15. Графік смерті. 16. Любов по дротах. 17. Кольорові камінці (фінальна крапка після «за ним і справді нікого не було»). Зі збірки «Втеча» 18. Дерев’яний смуток. 19. Хід королевою. 20. А де мої вороги? 21. Затяжний дощ. 22. Брати.
Прихильники авторського права на вибір власних творів можуть нам активно заперечити, і ми погодимося з цим, проте не менш активно захистимо читача, який має повне право ознайомтитись із кращим у творчості Івана Яцканина, щоб скласти собі повноцінне уявлення про його прозу, стиль, манеру письма.
Опріч малої прози Яцканин відомий також, як дитячий письменник («Наталка вже не плаче») та перекладач зі словацької (антологія словацького оповідання «Полегшуючі обставини»). Примітно, що він добре знає дитячу психологію і відкриває малому читачеві гіркуватий, з солодким присмаком, але все ж таки реальний світ, у якому тій дитині жити далі. А з сусідньої прози вибирає найліпше — новели Яна Йоганідеса, Рудольфа Слободи, Душана Мітани, Душана Душека свідчать про неабиякий смак перекладача.
Підсумовуючи розмову про творчість Івана Яцканина, зауважимо — він пройшов значний (але й традиційний для українського письменника) шлях — від народного реалізму — через психологічне письмо — до модерного мистецтва. В одному з творів зауважено: «Чого ж розбивати сни? Це ж тобі не горіх, розіб’єш, а там — пожива. Розіб’єш сон, а там розчарування, порожнеча…» Але Яцканин не розбиває сни, він їх творить — з реальності. Кожна новела — а ми беремо кращі з них, перелічені в цій роботі — це завжли втеча: від несмаку, неправди, багна, болота, чорної безвісті — у пошуках світла. Автор страждає, йому болить, він веде читача через поле і через дороги, повні болота, але йому, читачеві, завше залишено світло — і прагнення жити. Це втеча, але це втеча без вороття. Яцканин давно виріс зі строїв новели і ма би потішити читача добрим сюжетним романом, де герої зможуть розкрити себе у тривалій дії і дати вдячному читачеві не лише підсумки мудрої старості, але й сам процес — тобто життя.
Маємо надію.
Потім була ще одна рецензія.
ЖИТТЯ ТРЕБА ЖИТИ
Іван Яцканин займає осібне місце в українській прозіУ „Вернісажі” впереміш – вдале і не вельми вдале.
Почну з останнього: „У фатальному коловороті” – надто безбарвне чтиво. „Прощавай, Америко!” містить у собі цікаві окремі образи і художні відкриття („Село його виплюнуло, як кістку черешні”, „село (...) стоїть собі, живе своїм богом”, „на горбах лежала торішня суха трава. Вона ще не встигла опам`ятатись від навали снігу”), але як художньої цілісності оповідання немає. „Вернісаж” – дуже вже нагадує роман Домонтовича „Без ґрунту”, але в Домонтовича сильніше.
Є у книжці художнє одкровення: “Errare humanum est”. Новельний жанр не нівелює потугу глибокого, глибинного психологічного роману почуттів. Герої переживають свої почуття, розмислюють, доходять певних життєвих істин, а читач проживає їхнє життя начеб коротким конспектом. Автор непоквапний, тонко виписує дію, користає при тому звукописними можливостями мови та сутністно безпомильними художніми формулами („за дешевий гріш”, „до притаєних розмов”, „якими вітрами її сюди привіяло”, „Дощ був дрібний-дрібний, як мука, коли її не вдержиш між пальцями”, „мокре подвір`я”, „Дощ не вщухав. Земля вже не встигала пити, поля й луки лежали під водою. Під лісом появилися чужі люди, мокли під деревами, з яких вже давно впало листя і мовчки терпіли невтихаючий дощ”, „дивних присмерках”, „Біля дверей вже навпомацки знайшов ліхтар, завчено всунув туди сірник, і хата повільно наповнювалась світлом, яке спочатку нагадувало догасаюче багаття”, „відбив Павло її хвальбу”, „Йшов берегом річки, що поспішала у місто”, „... душа не з каміння, та й з глини її не зліпиш”), у діалогах – експресія (-- Вони мене не знають. – Але мене знають), а у розмислах героїв – прозора глибина життєвих і психологічних істин: „... за красу, яка марно промайнула, але і за огидність, якої так довго не можна позбутися”, „...може, оті, що рано відійшли, почували себе обкраденими, не видержали саме цього приниження, тому й відійшли, кинувши нам: „Живіть собі””, „...були й такі, які їхали просто так, бо цікаво. Останніх було найменше, але вони й найменше втратили”, „...її згода зняла всі перешкоди”, „Ввечері безпорадно сідав за стіл, хапав у широкі долоні голову і тиснув її, щоб не плакати”, „речі, які завжди були на своєму місці, додавали їй ще більше жалю”, „Він боявся самітності, від якої недалеко вже було до порожнечі. Але чи йому судилася доля ганятися за хмарою, що зникає?”, „над нею кружляла смерть, а вона все ще думала про любов”, „Час своє робить, і прив`язує всіх до себе”, „Коли побачив її, розсипались тріски з рук і забіліли під ногами”, „Майно. Скільки ж його людині треба? (...) Прийде час і почне заважати”, „Треба ж зробити все так, щоб і їй сподобалось, але і йому було приємно”. В цьому оповіданні автор досягає віртуозності у дивовижному сплаві поезії в усьому – у побутовому і психологічному бутті героїв, виробляючи своєрідний медитативний стиль.
У новелах „Суничний запах її волосся”, „Співай, хлопче” та „Баранам роги заважають” автор вирішує ріжні художні завдання, але не зраджує собі. „Життя треба жити” – ця прозоро-проста істина є квінтесенцією цих творів.
Реакція Іванова мене просто вбила. В листі він виклав усю гіркоту і біль, які накопичились чи не за все його письменницьке життя. Але це не змінило ні наших стосунків, ні моїх поглядів на його творчість, ні нашого спільного майбутнього в одній літературі. Перегодом була ще одна рецензія:
ЗАБЛУКАНИМ ПАВУТИННЯМ
00:00 07.09.2007
Колись говорили з Іваном Яцканином про потребу йому написати роман. Він написав „Ангела над містом”, який мені не прийшовся до смаку. Коли висловив Іванові свою думку, він висловив здивування – що ти від мене хочеш?
Думав про це, аж поки не проковтнув „...як збиті пси” – книжку психологічної прози. Властиво, це і є роман в оповіданнях, що має єдиний настрій, стиль, ідею, задум, мету.
Я вже писав у своїй книжці „Пряшівська гілка української прози” про творчий шлях Івана Яцканина. Він рустикальний письменник, але рустикальний у тому сенсі, що має за центр усесвіту свій Ряшів і його людей. І ось цей селянський син дає літературі книжку про внутрішній світ витонченого інтелігента, що має настрої, найтонші порухи, вагоме і глибинне внутрішнє життя.
„Добрим я вже був”. У світі і при світлі барної стійки маємо героя в оточенні непоквапних, але промовистих художніх деталей і синхрону внутрішнього монологу – вони живуть начеб паралельно, але разом з тим тісно переплітаються: „...тільки на величезному порцеляновому блюді вивалювався спечений заєць, ніби вдаючи, що йому поталанило, бо ж інших вухатих чекає довга і тверда зима. А йому так тепло і затишно.” Тонка авторська іронія тут дає про себе знати. Паралель з героєм тут так само присутня, і він це добре розуміє, бо „рум`янець дереться у лице”. Йому хочеться в ліс, до природи, до глибини себе самого – „Тут і порозкидує свої думки, хай звисають з гілляччя, хай їх струсить і на копитах рознесе усяка приблудна звірина”. Автор уміло і звабно малює портрет героя, паралелізуючи світ бару зі світом в самій людині: „Самітність була якоюсь дикою насолодою”, „Із самітності і відчуження готував у собі якусь дивну страву, яку нікому не пропонував, з`їдав її сам”, „Завидували його любовним історіям. Правда, їх було менше, ніж розповідей”, „руками погладжував волосся, ніби зупиняв його втечу”.
„Трамваї гризуть монети”. Ще один герой, подібний до попереднього внутрішнім світом (а, може, і той сам, хтозна) – „йому стало смішно, що на таких висотах думає про надто приземні речі”. Се оповідання відзначається дивовижною силою предметної психології („склянки лишали по собі на каталозі червоні кола. Голландський сир на столі пом`як, може, із-за того, що до нього якось не тягнулись руки”), звукописом („смереки. У присмерках...”, „душа у нього, як м`якуш хліба”), чіткі, як монети, визначення („Раптом сміх притих”, „звуки без слів”).
„Кришталики морозива у місячному сяйві”. Річ напрочуд тонкої роботи – пластика просто віртуозна: „дотворює атмосферу цього підвечір`я”, „Одні щезли, інші зреклися”, „довіряв усім, хоча б і тому, що не хотів належати до тих, які вже не довіряють нікому, а пізніше лякаються власних снів і слів”, „виблідлий місяць виглядав як художнього смаку позбавлений твір”, „сидячи біля багаття, дивився у полум`я, що постійно тяглося вгору, вище й вище, ніхто його не пригнічував, ніхто не змушував бодай на мить зупинитись”. У цьому творі штивно і доречно вплетено у канву оповіді незатерті іншими авторами народні прислів`я: „час – не гребінець, але голову чеше”, „утікав од диму, а впав у вогонь”, „ „Хоч яка стара корова, та солі полиже,” – це від батька чув, а батько, напевно, ще від свого”. Починаючи з цього оповідання, Іван Яцканин безпосередньо звертається до свого читача, якого бачить і вірить, що той його читач його чує і відчуває: „Ти розчарований, мій читачу? Павло повільно старів, а ти, може, хотів дізнатися, чи й боявся смерті. Здається, що ні, хоч врешті-решт... Ні, вочевидь, не боявся, бо знав, що його смерть вже не заподіє нікому ніякого лиха. Він себе і смерть сприймав занадто тверезо, скоріш його жахало сьогоднішнє відкриття...”
„Сторож цвинтаря або У розлучення зелені очі”. Знов той же герой, такого штибу. І портрет його ось: „Навіть будучи хлопцем, там порятнку не шукав. Знову його потягло у світ, хай залишається хата і все навколо”, „Його акуратний ритм вичаровує на обличчі спокій, задоволення”. А це вже портрет іншого. але який красномовний: „Усе життя від нього тягло вдень бензином, ввечері – дешевою горілкою”. Автор не просто малює портрет, а й вмонтовує його у відповідний людський контекст -- „Всі вдавали, що з півсловечка його розуміють і вірять йому, як своїм п`ятьом пальцям. А він, може, на правду й не дихав”. У цьому оповіданні, сповненому цвинтарного настрою дивним чином поєднались простота народної мудрості („Не переймайся, тут уже всі застраховані”, „Ти ще у штанці пускав”, „— Стара для мене була. – Коли береш до рук гроші, ти ж не дивишся, у якому році їх надруковано”, „У високого жита колос пустий”) і глибина медитативної філософії („Не можна ж так, бо й щастя не буде, коли отак”, „...віщували тільки байдужість і смерть. Байдужість до всього того, що діється, а смерть, як завершення цієї байдужості”). Разом це – поезія. Ось така: „Життя промайнуло як тінь, в яку хтось час від часу кинув трішечки світла”. А ще Іван штивно дарує українському читачеві замінник „дзеркала заднього виду” – „поворотне дзеркальце”.
Внутрішній світ героя заміняє й самого героя у оповіданні „Втрата пам`яті”. Він відкриває перед собою, а відтак і перед читачем пластику переживання себе самого, свого життя і життя свого життя: „Все має своє минуле – почуття і думка теж. Від них не втечеш”, „я тобі казала, то не той світ, а ти своє твориш”, „Коли замовкли, здається, кожен думав про своє, і зовсім не те, чого сподівався би інший, і навіть не про те, про що щойно розмовляли”, „надія почала його більше вабити, ніж дійсність”, „з переляку не міг прийти до слова”, „Рукою провів собі по обличчі, ніби хотів упевнитися, чи це ще він...” Те, що є одкровенням для читача, перед тим так само було одкровенням і для самого автора.
Перескочу кілька оповідань безмовно, аби завершити сю рецензійку „Втечею від нескінченності”. То є направду поезія в прозі, мандрування „заблуканим павутинням”, де „дощем розмиті слова із шипшинового куща падають на землю. Даремно. З них уже нічого не виросте...”
Є у книжці відверто немічне оповідання „У долині воронячих вічок”, є дещиця авторської глухоти, яка, проте, при перевиданні легко зникне, не порушивши канви творів.
Осібно треба сказати про чудову графіку Ольги Скоробогатько. Вона уяскравила своєю сепією книжку, зробила її прозорою павутиною, що заблукала...
Отаке.
Життя триває. Вітаю, тебе Іване, з твоїм ювілеєм. Най все суєтне і невартісне схлине на голови ворогам, а лишиться золото вічності – людська любов, людська творчість і людське порозуміння.
Роман КУХАРУК.
