Хто садить дерево, — благословен!
Благословен, хто викопав криницю!
Максим Рильський
У самому розпалі жнив старий Сливчак почав копати студню. Сливчака знала вся околиця; нікому не пощастило такої смачноїводи, як йому. Бувало комусьа треба викопати криницю —йде за ним. Сливчака не треба було довго просити: вислухає, а потім поважним кроком рушає за питачем, прийшовши на город або у двір, задумується, — і тоді треба мовчати, не заважати. Зморшки по його чолі простяглись, мов нитки, мов тоненькі струмочки води. Очі під насупленими бровами горять дивним блиском. Захопившись роботою, попросить господаря відійти, залишається сам. Ходить, щось міркує, бурмоче щось попід ніс. Отак за день завітає до обійстя кілька разів. Потім візьме до рук лозинку і рушає городом, а коли вона подасть йому одному зрозумілий знак, то гукає на малюка, що принишк за грушею і уважно спостерігає чародійника, щоб скочив додому і приніс лопату. Чужої не хотів, звик до своєї.
Саме такої пори, коли на шляху гриміли вози повні хліба, старий Сливчак креслив коло під старою солодкою яблунею. Ніхто не чудувався, чому він не в полі, ніхто не сказав поганого слова. Землі у нього було мало, великим ґаздою Сливчак ніколи не був. Та і його батько не дуже переймався господарськими турботами. Сільському ковалеві роботи вистачає і без поля.
Саме тепер Кучерові закортіло мати власну криницю, обридло ходити по воду до сусідського двору. Надумався копати у городі, тож і подався до Сливчака. Ячмінь на Андрійовій горі такий жовтий, аж блищить, то чи не поможе зі студнею. Домовилися, і вже старий стоїть під крислатою яблунею.
— Тут треба копати, — говорить тільки так, самому собі Сливчак і бере до рук лопату, поплювавши за звичкою у долоні. Придивляється до землі, начеб хотів відгадати, чи важко йтиме робота.
Під яблунею примостився Кучерів наймолодший син Павло, який вчився у технікумі. Сидів і чекав, доки Сливчак перестане копати, викидав свіжу глину — потім при нагоді можна похвалитися, що це і його студня.
— От бачиш, Павле, — Сливчак за роботою то поспівував, то нав’язував розмову, —.життя деколи таке смішне, що людині аж страшно. Ось я, наприклад. Ти ж знаєш, де моя хата. Там і батько мій жив, а дід розказував, що ще його дід відкупив це місце від якогось поляка. А місце оте, я тобі правду скажу, погане, зате рідне, своє. Поставив я хату на скелі — кругом саме каміння, як ту криницю копати. Ходжу по дворі, де не постукаю — всюди скеля. А таки викопав. Вода у ній, може не така й смачна, але своя. Вип’єш ковток і одразу пригадуєш, як тяжко було до неї добратися. Людям, значить, добрих студень накопав, а моя нікудишня... І смішне, і хто його зна… може так воно має бути? Часто я про це думаю, але іншим не заздрю. Ти ще молодий, можливо, і не повіриш, але як іду коло тих студень, що викопав — відчуваю смак тієї води, а вона ж у кожній інша.
Сливчак на митьзамовк зиркнув на Павла, Котрий сидячи на бережку, уважно слухав і гриз спіле яблуко. Дорогою йшли вози, накладені снопами, на самім верху поважно погойдувалися ґазди і раз у раз озивалися:
— Ну як там? Ще вам вода у п’яти не б’є? — сміялися і всім їм було приємно.
Старий Сливчак теж посміхався, у відповідь мовчки жартома сварився рукою... А ті, що йшли напорожньо, завернули убік і придалися до них. Чоловіки позапалювали дешеві сигарети.
— О, ви знали де копати, мабуть, вам яблучного компоту закотріло, — кепкували.
— Воно лише спочатку так легко йде, — обзивався другий, — а як натрапите на камінь...
— Кажуть, що за маїром була студня глибока п’ятдесят метрів. Коли чоловік з дна подивився угору, то бачив зірки на небі — така пітьма там була. Зараз її вже нема, засипали, щоб дітям чого не сталося... Правда чи неправда, я так чув…
Ґазди прикивнули на прощання, ретельно затоптали недокурки і розійшлися до своїх возів. Відходячи, ще радили:
— А як натрапите на глину, що як качаче масло, то швидко втікайте угору зі сгудні,бо під нею вже вода. Пішли.
Сливчак залишився із Павлом та з охотою чим швидше дістатися до води. Приходили сюди кожного ранку — Сливчак трохи раніше.
— Як би воно виглядало, якби вода так легко пішла? — зауважив старий, коли натрапили на камінь. — Але ми їм покажемо... Бачиш це каміння? — наче хтось його навмисне припасував та ще склеїв...
Почавши рубати скелю, Сливчак не хотів і виходити з криниці, казав, що така робота йому найцікавіша. Уважно розглядав кожен камінь, обмацував його пальцями, пробував розхитати то тут, то там. Каміння було для нього живе, якому можна було й дорікнути.
— Ти бачиш, яке уперте, у кого ж таке вдалося? Та стривай, стривай…
Павло мовчки тягав каміння відром нагору і зсипав на купу: ще пригодиться. Цікавих коло криниці поменшало: прийде собі, загляне униз і піде.
А як пішли дощі, то й подавно. Старий Сливчак навідувався кілька разів за день подивитися, чи не обсувається земля, вибирав з десять відер рідкої жовтої глини, в якій плавали яблука і відходив!
Коли прояснилося, заходилися вибирати воду із Павлом. Потім узяв драбину, що лежала під яблунею, і помаленьку почав опускати її на дно студні — надумав злізти униз, подивитися, чи все гаразд. Став на перший, на другий щабель і одразу… Драбина посунулась, перевернулася на другий бік, і старий спиною униз полетів на дно. Якусь мить було тихо, потім долинув глухий зойк. Павло притьмом нарівняв драбину і ковзнув по щаблях.
На другий день Павло ще зранку побіг до Сливчака. Той лежав у ліжку, важко дихаючи і стогнучи…
— Павле, — озвався, як з-під землі.
