Починаючи читати роман Алекса Гарланда “Пляж”, не міг збагнути, чому директор видавництва “Нора-друк” Елеонора Симонова так прагнула видати цю книгу. “Свіжачком” твір назвати важко (вперше роман вийшов друком у 1996 році), та й екранізація книги з Леонардо ді Капріо в головній ролі відгриміла також ще наприкінці минулого століття. Але, перегорнувши останню сторінку, не відчував нічого, окрім щирої вдячності всім причетним до вітчизняного видання “Пляжу” за те, що цей твір нарешті вийшов і в українському перекладі.

Сюжет дебютної книги Алекса Гарланда, на перший погляд, не вражає оригінальністю: таємничий пляж на закинутому важкоприступному острові в Таїландській затоці, і начебто в цьому райському куточку подалі від цивілізації в спокої та злагоді мешкає така собі комуна мандрівників. Погодьтеся, опинитися у такому місці — певно, мрія кожного. Але гірка іронія роману в тому, що люди, котрі цей рай збудували, своїми ж власними руками перетворили його на пекло.

Ясна річ, Гарланд далеко не перший (і не останній) з літераторів, хто ставить невтішний діагноз сучасному суспільству з його ілюзорними принадами щасливого життя та постійними іграми й одяганням масок. Скажімо, засновники пляжної комуни носять мультяшні прізвиська — Даффі Дак, Багз та Сел. Але такі-от вияви інфантилізму гармонійно уживаються з недитячою жорстокістю у прагненні всіма засобами захистити “свою пісочницю”. Головний герой так само грається: грається у В'єтнам, прагне будь-що відчути себе героєм. А в епілозі з гордістю зазначає, що після всього, пережитого на острові, як і ветерани В'єтнаму, має скляний погляд і багато шрамів. Та й взагалі, останнє речення роману : “Я маю багато шрамів” - чим не гасло покоління дев'яностих?

Разом з тим, читання “Пляжу” може перетворитися у своєрідну гру: відшукування, що й у кого зі своїх попередників (від Мора й Кампанелли до Голдінга й Хакслі) Гарланд “запозичив”. Проте хоча проблеми, які піднімає автор, старі, ба навіть вічні, говорить про них він з позицій сучасності. Мені видається вирогідним (принаймні я анітрохи не здивуюся, якщо так станеться), що “Пляж” має всі шанси увійти до університетської програми із зарубіжної літератури, адже, на мою думку, перед нами доволі точно й майстерно описана модель людського співтовариства кінця ХХ століття з усіма його вадами й перевагами. І зрештою, від кожної людини залежить, щоб вади не взяли гору над перевагами.

 Дмитро ШУЛЬГА