БІЛЬ

 

Ниють старого воїна рани,

біль його не кидає ніяк:

хтось не хоче, щоб їх, ветеранів

до червоних рівняли вояк.

 

Хай мов їм не дістанеться й частка

шани цих, на історії тлі,             

а така й не потрібна їм ласка

на своїй, вже на вільній землі.

 

Ті, хто бились за нашу країну,

боронили свій рідний народ,

відчувати ще мусять провину

під ворожим прицілом заброд!

 

Бо чужинці панують й донині,

й не було України тут щоб,

наші топчуть зухвало святині

й перекопують наш Перекоп.

 

Так безкарно поводиться зграя,

ніби в нас перед ними борги,

і війна та і досі триває,          

бо не згинули ще вороги,

 

у своїй, у зухвалості кляті;

гнів у душу мою підступа:

не УПА до червоних рівняти,

а червоних вже хай до УПА!

 

Та ніяк нам не вистачить кроку,

і майбутнє іще у імлі,

і донині немає Пророка

на своїй, ніби вільній землі!

 

 

«ПРОТИ ВСІХ»

 

В ганебну для країни цю хвилину

охоплює мене і розпач, й туга, й сміх:

бо вирішили долю України

ті, хто квадрат помітив: «проти всіх».

 

Тепер підстави є у них для втіхи,

якщо не знають рідних берегів,

мені ж ці недолугі «противсіхи»

страшніші за відвертих ворогів!

 

Бо знов роки нам борсатись в калюжі,

й всім правитимуть  «пахани» і  

«пацани»,

тому що все одно отім, байдужім,

в якій країні житимуть вони!

 

Що ж, хай радіють від такого стану,—

найкращий, мабуть, їм в країні лад,

коли вестиме їх дволикий Янус

чи задом наперед, чи передом назад.

 

Лишається тут знизати плечима:

хіба чужу здолати можна рать,

як зраджена своїми Україна,

та їй до цього, ніби, й не звикать! 

 

 

 

 

ЖОВТНЕВИЙ ПАЛАЦ

Пам’яті Григорія Косинки

 

Потмянілого листя

натрусив листопад,

а в оголенім місті

стало тісно від дат.

 

На прозорій алеї

не сховатись від дум;

в світлий день ювілею

не кида мене сум.

 

 

Під Жовтневим палацом

стогін вже  не луна —

цвіт розстріляний нації

поховала стіна.

 

Тут чинили розправу

чужоземні кати,

ніби маючи право

називатись “брати”.

 

Весь народ перемолото,

й не здригається світ;

хто не знищений голодом,

тому кулю в живіт.

 

А ягоди чи берії —

справа зовсім не в них.

Просто їла імперія

вольнолюбних своїх.

 

На прозорій алеї

не сховатись від дум;

в світлий день ювілею

не кида мене сум.         

 

29.11.09 р.

 

ЖАННА  Д’АРК

(за темою Павла Аватара)

 

Відкинувши земні всі насолоди,

завіти памятаючи Христа,

піднялася за Франції свободу,

від ворога звільняючи міста.

 

В змаганнях не була вона у тузі,

а сповнена відваги і снаги;

в захопленні її вітали друзі

й тремтіли перед нею вороги.

 

З лиця землі її бажали зтерти,

вона ж країну рятувала від біди,

з багаття піднеслася у безсмертя,—

та слава залишилась назавжди.

 

Де ж ви були, герої Орлеана?

Як вас носила на собі земля?

Ви зрадили святу і горду Жанну,

зробивши із дофіна короля!

 

 

 

ТОМУ, ЩО...

     (гумореска)

 

А що значать на бігборді Януковича слова

«Тому що…»? Там же більш нічого не 

                                                        написано!

З почутого на вулиці.

 

Сусід сусіду каже біля хати,

смородини оцінюючи кущ:

— Все хочу, куме, я в тебе спитати,

бо знаю, ти в політиці тямущ.

 

Ми ж в історичні живемо моменти:

ось «Помаранчева» закінчилась доба,

обрали «голубого» президента —

й вся влада встановилась «голуба».

 

Про ватажка їх телевізор каже «лідер»,

а я не розумію, хоч убий,

чому ж на нього кажуть люди: «гей він»?

— Ну як чому? «Тому що…»— «голубий»!

 

Ну розсуди… Такий його вже рівень:

опущений він в Харкові, та каже: “Все

гаразд”,

на зоні його зватимуть всі “півень”,

й насправді, він відомий  “голубий”.

УКРАЇНА В ІМЛІ

 

Ворожа розгулялась влада,

й пішла країна як товар,

і це вже навіть і не зрада,

це просто — ворога удар!

 

Агент чекає, як із блюдця

візьме срібляники свої,

і задоволені сміються

його московські хазяї.

 

Чи думає він про розплату

й на світі тому, як згниє?

чи, може, «слава» Герострата

йому вже спати не дає?

 

Йому б сховати, краще, пику,

щоб не дивитись на народ,

залишивши у нас довіку

ворожий закордонний флот!

 

За цю нечувану угоду

(все мрію я на самоті)

з ним — як із ворогом народу

ще вчинять… хай «часи не ті»!

 

 

Чекаю й іншого сюжету,

коли його дістануть все ж,

хоча таких з гранатомета

биків, бува, й не підіб’єш!

 

Не можна думати без болю:

країна — у руках заброд!..

Як наш народ таке дозволив?

Такий терплячий наш народ!..

 

Він терпить все: і зради, й кризи —

покірніших нема ніде...

Хіба... узбеки чи киргизи,

але народ вже й там гуде!

 

 

ҐАУЛЯЙТЕР

 

Слухав радіо я в напіввуха,

як роблю це я нині зазвичай,

та на мить зупинивсь і послухав —

треба ж ворога знати в обличчя,

 

 

на якого чекає ще кара,

окупант, що дірвавсь до посади,

розпинавсь чужоземець Азаров

про діяння минулої влади.

 

Мов, розтринькали гроші державні,

щось не виконали, не збудували,

ще гріхи якісь згадував давні,

з точки зору чужої навали.

 

Так й німецький казав ґауляйтер,

на захоплених землях, на наших,

вихваляйте  його, або лайте,

щось і ворог мовив путяще.

 

Був у справах він не дилетантом,

на порядку німецького ниві, 

але був, все одно, окупантом

і не мав він у нас перспективи.

 

Тож закінчиться й нинішнє лихо:

Лайте ви цих заброд — вихваляйте,

марнослів’я забуде і пиху

   і за все відповість ґауляйтер.

 

 

ВІТЯ І МИТЯ

(байка)

Буває й не таке у цьому світі,

я ж розповім історію малу,

як вів такий собі господар Вітя

корову з пасовиська по селу.

 

Й Дмитра сусіда стрів біля будинку,

одягненого у задрипані штани,

що на паску тримав гарненьку свинку,

і Віті закортіло свіжини.

 

«З цієї свинки можна наробити

і сала, і смачної ковбаси...» —

і підступився до Дмитра наш Вітя:

— Сусіде, ти свиню мені не продаси? 

 

—    Продам, чого ж — той знизує плечима —

—    але ти знаєш, скільки коштує вона?

Тож краще б ти собі проходив мимо —

не по тобі ця ринкова ціна!

 

Та Вітю важко збити з панталику,

і хоч вже мав перед Дмитром борги,

та відступатися не перед чим не звиклий,

він розпочав із Митєю торги.

 

До нього підступався знову й знову,

пишаючись характером своїм,

й за знижку врешті-решт віддав корову,

що стояла покірно поруч з ним.

 

Дмитра від Віті наче вітром здуло;

Іде, і в посмішці розквітчане лице,

повторюючи вголос, щоб всі чули:

— Який же хитрий, клятий Вітя цей!

 

А Вітя дотеліпався до хати,

тримаючи в собі новин багаж,

й дружина, звісно, почала питати:

— А де корова, годувальнику ти наш”?

 

Спочатку той аж розгубився трішки,

Сказав: — Я інтерес наш бороню,

корову ж я віддав за гарну знижку,

яку зробив сусід наш за свиню.

 

На мить в дружині відібрало мову,

утрималася ледве на ногах:

— Хто ж віддає за будь яку свиню корову?  

Та в тебе, не інакше, з’їхав дах!

 

І як тобі таке на думку спало? —

багряним стало жінчине лице —

та Митя ж цей — відомий всім кидала!

А ти — звичайний лох, ти заєш це?

 

Ще гіршого не міг ти наробити?

Як на таке в тебе піднялася рука?

Корову він віддав, а власні діти

залишились тепер без молока!

 

— Та я, чого... тримай же, врешті, спокій,

корову я віддав на певний час,

всього, ну на якихось тридцять років,

а потім вона вернеться до нас!..

Епілог

Від Віті в хаті не лишилось й сліду,

дружина не живе з ним вже з тих пір;

свиню ж віддала хитрому сусіду,

й корівку повернула у свій двір.