2007 року луцька «Твердиня» видала чудовий роман волинських мандрів у часі і просторі Петра Кралюка «Діоптра або дзеркало, в якому бачимо не лише себе, а й інших, подорожуючи в часі та просторі».

Це роман українця, домолюба, певного себе і своєї нації.

Автопортрет головного героя продовжує психологічно портрети своїх попередників, що жили, творили, страждали і тішились на цій землі.

Кралюкові вдалося знайти ритм – непоквапний, штивний, глибокодайний – в якому виплітає внутрішній сюжет у двох часових вимірах. Єдність часів і духовних шукань -- це і є єдиний потік нації.

Починається цей ритм «в бібліотеці. Місці, де говорять мертві і мовчать живі». А далі виривається на простори, де говорять топоніми, старі тексти, джерела, архітектура, архітектоніка сенсів.

Що таке «прикрашені вишиваними рушниками хрести на роздоріжжях»? Це метафора, архетип, гільбертів простір. З таким знаком перед собою на роздоріжжі не заблукаєш, не впадеш у духовний блуд.

Постаті Смотрицьких (батька і сина), Саковича, Транквіліона-Ставровецького свідчать про незмінність побуту українського любомудра – в злиднях, в політичному нерозумінні, в скупості українських магнатів. Але що їх змушує триматися духу свого, землі, нації? Якась понад-сила, яку не-сила збагнути і не-сила перебороти. Та й нехіть, запевне, теж.

Кралюк віднаходить основну ваду наших негараздів – «гріх байдужості до ближнього». Іншими словами – гріх гордині.

Чимало добрих розмислів у романі про природу творчости – це добре зерно для сучасних а прийдешніх українських письмаків.

У «скриженій воді» часів автор віднаходить сильну і потужну віру в силу самості: «Хочеться сказати гостю з Америки: і попса, і російськомовні бандюки на дорогах, і московська церковщина – це наносне, тимчасове. Як окупанти – прийшли-пішли. Скільки їх знала ця земля! Скіфи, готи, гуни, авари, варяги, печеніги, половці, угри, монголи, татари, турки, поляки, австрійці, німці, москалі… Ні, не пропащі ми. У нас є таке, що важко змінити. Стрижень! Він – у краєвидах, у давніх назвах наших топонімів, у мові, у піснях, які ми ще не забули. Зрештою, в наших душах. Але мовчу. Хай за мене говорять стародавні назви сіл на шляху – Зеблази, Чугалі, люд вище, десь збоку – Тетильківці, Цеценівка, Дедеркали».

«Вилюбити невилюблене» – ось формула для українців. Дійти углиб, зібрати, осмислити і -- всюдити.

В цьому суть.

І ще.

Українська нація молиться Господу:

«пошли мені Господі терпіння

на душу спасіння».

Душа терпіння – це теж наш український архетип, який багато чого пояснює, якщо не все.

Роман КУХАРУК.