Завжди в історії людства вишукували збочення в художників, поетів, філософів, та іншого творчого люду, - переважно імпотенти зі спецслужб.

І не важливо, як називалася ця спецслужба: КДБ, Свята Інквізиція тощо.

Важливо те, що цією справою, вишукуванням чужих збочень, можна займатися тільки з насолодою. Певного ґатунку. Яке є не меншим збоченням. Бо за спостерігання за спостерігачем, як відомо з анекдоту, в американському будинку розпусти беруть найбільшу плату.

Якщо ти здатен тільки руйнувати й охороняти порядок на руїні, тобі завжди важливо довести всім власне бачення:

Ті, хто здатен творити, мають підґрунтям для своєї творчості якесь лайно, їх завжди надихають джерела та мотиви сумнівної якості. А в нормальної людини, яка зорює, жне і сіє, потягу до творчості немає. Бо за важкою працею не лишається сил на збочення, які є, на їхню думку, живильним середовищем будь-якої творчості.

На захист цих підходів можна лише зауважити, що великі митці й великі коханці завжди були великими ледащо.

Але хто довів, що лінь - то збочення? Як на мене - це найбільш природній стан людини, якого без примусу прагне переважна більшість людського загалу. Який дає змогу озиратися на прийдешній досвід, і робити з нього художні висновки.

А вже ними розбарвлювати дійсність для тих, хто зорює, жне і сіє.

Саме цього бояться імпотенти зі спецслужб. Бо вони почувають себе впевнено тільки в сірих кольорах дійсності, і тоді, коли інші не бачать спектру барв. Ось вони й нав'язують свою нездатність решті людей.

Залишаючи суспільству тільки сумнівне задоволення нищити різноманітність, та шикуватися в колони для спільного створення чергової безглуздості.

Зараз це називається: укріплення вертикалі влади.

Неспроможні творити - здатні лише шукати стабільність. Імпотенція - це дуже стабільно.

Об'єднувати всіх під цим прапором - насолода для імпотентів усіх орієнтацій, від політичної до творчої. Винахід стародавній і, звичайно, не так званої "української політеліти". Але до нестерпу нею бажаний. Ще від Кравчука-Панька з його пташенятами гнізда Щербицького - до нинішніх колорадських жуків, які на вершках української політики розмножуються зі швидкістю табачникових шкод і килимністю пострілів у кабанів.

Парадоксально: Суслових та Торквемад у сьогоднішній український політиці хоч греблю гати, а от митців-збоченців - катма.

Подібне скривлення свідчить не лише про хворобу суспільства та неможливість отримання й кристалізації золотої середини. Насамперед про те, що наша, знову ж таки так звана, "творча інтелігенція" неспроможна до політичного драйву, до протидіяння "совинным крылам Победоносцева" висуванням нової соціальної ідеології, яка надасть поштовх творчому розвитку суспільства.

Поховалися. Самі себе поховали, і в собі все поховали. Зачах саджанець від крижаного подиху з териконів.

Вони звично будуть обговорювати на сторінках видань: хто що сказав у кулуарах, чи можна все ж таки зробити з Януковича українця, або ще щось... Сумнівні тенденції, які завтра перетворяться на жменьку праху.

Нібито це має значення! Нібито нормальна людина може ставитися до представників "політеліти" - як до живих людей, а не як до персонажів страшної казки з дитинства.

Дозволяючи їм мати людські вади - ми даємо їм право на існування! І відповідно дозволяємо існувати тому стану безладу в державі й розрусі в наших головах.

Ні, право мати людські вади маємо тільки ми, пересічні громадяни.

А вони в нашому сприйманні повинні бути лише персонажами. Страшної казки. Яка має закінчитися.

Бо суспільство-немовля вже від неї плаче.

Сергій Левитаненко, спеціально для УП