Івана Діяка можна зустріти ув українському кнесеті – завше обкладений свіжими ґазетами, вічно у розмовах, у полеміці, у роботі – над своїми книжками.

Одна з них – «П’ята колона в Україні: загроза державности» -- побачила світ ще у 2006-му році. Але чомусь мало привернула увагу Помаранчевої улади. Та й найширшого читача ув Україні -- теж.

Книжка чудова.

Автор розкриває походження терміна і витоки явища, робить красномовні паралелі: Московія – третій райх, улучно а дорешно порівнює риторики, стратеґії, тактики, сипле фактажем, цифрами, історичним матеріалом, цитатами з великих а бувалих. Ворога а ренеґата Іван Васильович бачить глибоко, далеко і точно.

Але у чому ж справа?

Чому викладене у праці нікого не спам’ятало, не викликало осторогу і маєме тепер президента Януковича і швидко формований Кірюшей Ґундяєвим слов’янський     розмир?

Проблема у семи горбах а ямах на дорозі українського поступу:

1. Демонізація ворога, надання йому у своїх очах сили, розуму, проникливости, переваги. Се дуже небезпечна річ. У такому разі іде самонакручування свого безсилля, його виправдання.
2. Проголошення баблолюбів ідейними любителями Московії в Україні. Закінчиться бабло – закінчиться і любов. Мене завжди дивують інвективи у бік графомана від критики Ігора Бондара-Терещенка. Кажу, не лайте його. Він кращим не стане. Просто припиніть йому платити за ту писанину – і він перестане писати. От і все.
3. Відсутність критичного аналізу неуспіху численних окупацій у межах засягу дії української НАЦІЇ. Чому НАЦІЯ є? Чому супроти НАЦІЇ кинуто стільки зусиль? Що їм не вистачає? Хліба? Землі? Церков? Грошей? Чого? У тому то й річ. Ідентичності. Ідентичність НАЦІЇ химері не дає дихати, а то й існувати.
4. Відсутність аналізу неуспіху і своєї діяльности (парламент, газовий комплекс, радництво у Президента). Починати треба з себе, пане авторе.
5. Легкість, з якою Іван Васильович роздає історичні стусани попередникам. З Брюховецьким усе зрозуміло. А от із Острозькими а із Вишневецькими я б не поспішав. Як мінімум.  
6. Автор нічого не каже про люстрацію, яку треба було проводити у час його депутатства, а не йти на змову з комуністичною номенклатурою. Сьогодні комсюки з комуняками програли бій – кому? Хлопцям з 90-х, які вижили. Се не прості хлопці і державу вони просто так не віддадуть – ні ґебістам сусіднім, ні цейрухам далеким. Вони може і не тямлять національної ідентичности, але роблять чорну, неудячну роботу асенізатора – бо перетрухло усе. Перегнило. Сморід стоїть у державі нашій. Треба щось робити. А хто? Білоручки? Євролюби? Деґенерати? Ні. Пацани, бики, рішучі а скорі на розправу. Після них прийдуть україноцентричні,  чемні, виважені а професійні – і почнуть будувати.
7. Невіра у свою НАЦІЮ і нерозуміння нового покоління, якому належить майбутнє.

Досить руйнувати, панове. Треба щось і збудувати.

Ідейно, світоглядно, інституційно усе готове. Але де ті українські діяки, що дадуть ресурси для сього?

Поки що не бачу їх.

А чи бачив їх хтось з попередників наших?

Чи легше їм було, ніж нам?

Вони палили свічку і йшли, бо казали до Бога ВІРУЮ, а ще казали – хліб наш над-сущний дай нам сьогодні.

І вистояли, і перебороли, і передали нам вогонь.

Пече?

А що ж. Попіл не пече. Вогонь мусить пекти. Терпи або кидайся у воду, або перечекай, як стане попелом. Але сей вогонь вічний, бо за Божим промислом він.

Зараз виросло покоління – мудре, сильне, якісне, самодостатнє, гідне, яке каже: наша біблія – КОБЗАР, наш маніфест – ГАЙДАМАКИ, наша мета – Українська національна демократична держава, україноцентричне громадянське суспільство.

А що має Московія?

Ідею? Націю? Майбутнє?

Химера завше паде і розсипається, чи то Газарський каганат, чи Московська імперія, чи СРСР, чи Юґославія… Усе мертве  -- неспоживне а нетривке.

Отаке, Іване Васильовичу.

Ви слушно цитуєте Ключевського: «на Заході церква без Бога, а у Московії Бог без церкви».

В Україні, Богу дякувати, і церква з Богом, і Бог у церкві.

ВІРУЮ.