18 червня 2010 року Україна прощалася із видатним режисером, одним зі своїх духовних батьків Юрієм Іллєнком.
Столичний Будинок вчителя заледве зміг вмістити усіх, хто хотів подякувати Юрію Герасимовичу за те, що збагатив світ не одним духовним скарбом, не однією блискучою і тяжкою до втілення ідеєю, за те, що не на одну добру справу надихнув і допоміг втілити.
Прощатися до Іллєнка ішли і за день до цього – щохвилини з сьомої ранку до порожнього Будинку вчителя підходили люди з квітами, які почули хибні оголошення по радіо та десь на телебаченні, що прощання відбудеться в четвер. Одна жінка навіть сказала «І жити спокійно не давали, і творити, і попрощатися зі світом не дають».
18 червня – у цей жалобний день у колишньому Будинку Центральної Ради зібрався цвіт Української нації. Поруч з безутішною родиною Юрія Герасимовича – Ліна Костенко, котру ріднить з Іллєнком той самий дух непохитності і прямостояння, Іван Драч, що з ним Юрій Іллєнко знімав свої перші фільми, учні великого Майстра, які тепер самі викладають, уся Іллєнкова кінородина, котру він зібрав за роки своєї творчості. Прийшли колеги по кінематографічному цеху, культурні діячі. З усієї України з’їхались побратими з Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Саме свободівцям заповів Юрій Іллєнко організувати останню свою земну путь. Прийшло безліч простих українців, які принесли із собою гори квітів – на очах в усіх бриніли сльози. Вони відмовлялися вірити, що наш український світ втратив одного зі своїх творців.
Влада ж і в день прощання довела свою ницість. Жоден з владоможців не з’явився на похорон. Лише вінки, принесені байдужими службовцями «для галочки», засвідчували їхнє формальне ставлення до всього і всіх, хто робить українську націю українською.
Хтось із промовців сказав: нарешті мене ніхто не припинятиме, коли називатиму Юрія Іллєнка генієм. На жаль, в Україні не заведено так величати при житті. Заведено хіба що ганити. Тому я ніхто не здивується, якщо критики, котрі намагалися знищити словом (а хто і ділом) картини Іллєнка проведуть ревізію своїх поглядів і намагатимуться відбілити себе в очах української нації, яка у день смерті Юрія Іллєнка одягнулася в жалобні кольори.
Перед величезним зібранням виступали колеги та побратими Юрія Герасимовича. І жоден не стримав сльози – було не сила.
Олег Тягнибок: «Ми по праву називаємо Юрія Іллєнка ідеологом новітнього українського націоналізму, ідеологом «Свободи».
Він був мужнім. Він був зажди принциповим, але добрим. І завжди був справедливим. Ти все перемагав. Тобі було боляче – ти терпів. А навіть терплячи – підпитував інших, які йшли поруч із тобою.
Як нам тебе буде невистачати! Як нам багато ще треба зробити, щоби довести нашу справу до кінця! Але я знаю, і ти знаєш – бо ж дивишся на нас – що ми будемо мати успіх.
Хай плаче родина. Хай плачуть друзі. Хай схилять коліна і голови твої побратими. Ти маєш знати, що твоя любов, твоя віра, твоя незламна енергія, твій життєвий шлях – це приклад для нас. І це великий стимул для нас робити те, про що ти говорив. Стимул не програвати, не здаватися, стимул дійти до своєї мети. А наша мета – Велика Україна.
Спи спокійно, побратиме. Пам'ять про тебе завжди буде в наших серцях. Нехай наша українська земля буде для тебе пухом. Нехай тобі вітер з Дніпра, коло якого ти пішов з цього життя, завжди овіває твоє волосся. Нехай та справа, яку ти започаткував, живе у віках.
Господи, як шкода!.. як мало часу було тобі дано!..»
Ірина Фаріон: «Велика честь для нас, що ми є сучасниками Юрія Іллєнка.
Ті квіти, які ми сьогодні принесли – це наші почуття, це наші оголені нерви, це наша правда, це наша одержимість, наша безкомпромісність, наша принциповість.
Що є сильніше від правди? Він відповідав, шмагаючи батогом: страшніше від правди – брехня. Тому що вона прилизана, зачесана, лакейська. А правда – непристосована. Тому ті ядра правди, які метав у це дурнувате суспільство – так жахали більшість цього суспільства.
Він казав, що жити треба всупереч усьому. Він казав, що жити треба навіть тоді, коли перекрили кисень. Він сьогодні має інший характер спілкування. Він уміє говорити з Господом, так як умів з Господом говорити Тарас Шевченко. Не випадково його останній текст носить назву «Доповідна Апостолові Петру». Хто вміє стати до такої розмови? Божий чоловік. Безсмертний чоловік. Той чоловік, який абстрагується від свого тіла. Розуміє, що воно минуще».
Після виступів траурна процесія під жалобу трембіт рушила до Володимирського собору. Квіти встелили бульвар Шевченка і Володимирську вулицю, перехожі знімали головні убори, водії сигналили та виходили з машин на знак пошани, перехожі приєднувалися до ходи.
Відправу служив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Поглянувши, що собор вщерть заповнений, Патріарх сказав, що це і є кінець Божої людини. Адже до покійного прийшли люди не з користі, а з любові. Любов є вічною, вони лишається навіть тоді, коли віра та надія зникають. Творчість Юрія Іллєнка – це любов. Тож Патріарх закликав помолитися разом за упокій душі Великого Майстра.
Після Служби процесія рушила до крематорію. Прах Юрія Іллєнка буде захоронений у селі Прохорівка Черкаської області.
Галерея світлин з події http://picasaweb.google.com/svoboda.picture/YEHTUE#
Довідка. 15 червня 2010 року о 12-10 на 75-му році життя перестало битися серце видатного українського кінорежисера, одного з ідеологів та натхненників Всеукраїнського об’єднання "Свобода" Юрія Іллєнка.
Україна втратила свого відданого сина – палкого, щирого, талановитого, який до останку віддавав їй усю свою полум’яну любов і увесь свій самобутній талант. Україна – в кінополотнах Юрія Іллєнка, які свого часу були заборонені радянською системою, проте з роками ставали віддзеркаленням свого часу. Україна – і у його тривожних, сповнених тонкого відчуття життя, спогадах про минуле, і у його численних сучасних публіцистичних роботах.
Будучи уже тяжкохворим, Юрій Герасимович знаходив час, аби зустрітися з побратимами, чи взятися за перо – викласти своє бачення проблем сьогодення і майбутнього України. Він до останнього продовжував боротися за українську Україну.
Нам дуже бракуватиме його теплої посмішки, його авторитетного слова, досвіду та невичерпної життєвої мудрості, якими Юрій Герасимович завше так щедро й по-батьківськи ділився з усіма.
Сумуємо з приводу важкої втрати. Висловлюємо щире співчуття рідним Юрія Герасимовича, дружині Людмилі та синам Андрію і Пилипу.
Юрій Герасимович житиме у наших спогадах і наших серцях. Нехай же земля стане йому пухом.
Юрій Іллєнко народився 1936 року у напіввимерлому від Голоду-33 містечку Черкаси. Тікаючи від війни, в 41-му, опинився з мамою і двома братами в самому серці Сибіру, селі Філіповці на Обі. Молодший брат помер там від виснаження. Повернення на Україну в 44-му було недовгим. В 46-му батько, демобілізований з фронту інженер-будівельник, завербувався на найшкідливіше виробництво скловати, але в Москву, щоб дати дітям пристойну освіту. Сім'я жила в бараці на території заводу, через що мама захворіла на туберкульоз.
Закінчив школу на робочій околиці Москви і вступив до престижного інституту кінематографії на операторський факультет. У 1960-му зняв дипломну роботу, перший в історії інституту повнометражний фільм "Прощавайте, голуби", і отримав за нього найвищі нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно за найкращу операторську роботу. В 1963 отримав запрошення зі студії Довженка зняти режисерові Параджанову фільм "Тіні забутих предків".
Дебют в режисурі - "Криниця для спраглих" за сценарієм Івана Драча, про винищення українського села, було заборонено постановою ЦК компартії України на 22 роки. Наступний фільм "Вечір напередодні Івана Купала" - алегорична історія України, було знято з екрану рішенням Міністра культури СРСР Романова і покладено на полицю на 18 років. Фільм реабілітовано в 1988 році.
У 1971 році на 24-му з'їзді компартії України заборонено наступний, третій фільм Юрія Іллєнка "Білий птах з чорною ознакою" як "найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді".
Була дворічна еміграція в Югославію, де Юрій Іллєнко знімає фільм "Жівіо заінат", що перекладається як "Живу наперекір всьому". Фільм отримав "Срібну арену" на фестивалі в Пулі і приз за найкращу чоловічу роль. В Україні на екран був не допущений. Наступний фільм "Мріяти і жити" за сценарієм Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка було 42 рази зупинено у виробництві на різних стадіях.
У різні роки було заборонено майже всі проекти Юрія Іллєнка на стадії сценарію. З написаних 42 сценаріїв, лише сім стали фільмами.
До проекту "Молитва за гетьмана Мазепу" Юрій Іллєнко йшов близько третини свого життя. Фільм знято з кінопоказів, заборонено для показу по ТВ, не випущено на відео.
За сорок вісім років роботи в кіно рівно половину був безробітний як кінематографіст. Усе ж став Лауреатом держаної премії імені Шевченка, народним артистом України, академіком АМУ, професором кафедри кінорежисури і кінодраматургії, Почесним Доктором Міжнародної Кадрової Академії.
Прес-служба Всеукраїнського об’єднання «Свобода»
067-441-46-01
twitter.com/vo_svoboda
Skype: Yuriy.Syrotyuk
