Місто

 

Я ненавиджу місто через те, що тебе тут нема,

Я ненавиджу долю за те, що вона розлучила.

Я засуджений Богом: це місто - холодна тюрма,
У якій одягають кайдани і спалюють крила.

 

І від болю різкого буває не хочеться жить,
І годинника стрілки завмерли на місці одному...

У самотні хвилини розірване серце болить,

А стриножені ноги шукають дороги додому.

 

Перелітні птахи переплутали гнізда і сніг,
У холодному місті вмирають останні надії...

Павуки-кораблі в’ють слизьку павутину доріг,

По якій іммігрують грабіжники і повії.

 

Відкриваю вікно – бачу лиш ворогів навкруги,

Стаю на коліна і шлю сто прокльонів до неба!

Я зруйную всі мури, порву на руках ланцюги

І клянусь найдорожчим, що я повернуся до тебе.

 

 

 

  

 

осінь померти приречена

 

скислі осінні безглузді картини життя   -

втрачені мрії про щастя, як вищу межу

знов , як уперше, шукаю  собі каяття

знов, як востаннє, знаходжу -  і далі грішу.

 

хвора дитяча бездумна моя голова

рими безплідні змішала з червоним вином,

рана відкрилась  - чорнильно-криваві слова

мчать через грати клітинок і викидні ком.

 

кволі розбещені п’яні облави дощів

хочуть згасити цигарки вогонь і любов.

вітер з долоні здуває шматочки віршів…

осінь померти приречена – відлік пішов.

 

 

 

 

 

Мрія

 

І знову думками

Як факелами жонглюю

Пристрасть звірячу

Втамовує курва-дорога

Скільки живу –

То слова проти шерсті римую

Скільки не йду –

Все одно повертаюсь до Бога.

 

Нема перемог,

Хоча хочеться вже і програти...

Стрілкам годинника

Хочу сказати вже: „ Досить!”

Плювати, що з тилу

Весна почала наступати –

Вистрілює залпом

Свинець і ранкові роси

 

 

Весь світ на диби -

За любов і ковток повітря,

На карті столиць

Оббиваю замки та пороги

Життя – це одне

Безкінечне сталеве вістря,

Яке без упину

Лягає нам всім під ноги.

 

І кожної ночі

Один хтось навіки зникає

І кожен світанок

Вітається запахом трупним.

По сірих підвалах

У пошуках мрії блукаю,

Шукаю її...

І чекаю, що буду наступним.

  

 

 

 

 

Птахи душі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

О.-Р.

 

Осінь нечутно

Проходить у світ крізь пальці,

Зорі і листя

По черзі лягають під ноги.

Місто чекає війни –

На своїй фотокартці,

Палить  мости

І вузлом заплітає  дороги.

 

Дощ  бомбардує

Дахи без єдиного звуку,

Вітер розносить

Хвороби в статтях газетних.

Кулі, які заряджає

В стволи розлука –

Завше влучають

В закоханих і непричетних.

 

Сірі малюнки

В душі і у вікнах навпроти,

Вічний касир

У маршруті запише: «прощання»…

Поїзд пішов:

Я шукаю тебе на дотик…

Хочеться вірить,

Що віра вмирає остання!

 

 

 

  

 

На околицях світу

 

На околицях світу

Розплющує очі зима:

Непочаті слова

Із нового рядка починає.

Серед натовпу з мавп -

Ні одної людини нема…

На околицях центру

Про нас вже ніхто не згадає.

 

На околицях світу

Міняють любов лихварі;

Через вікна відкриті

Виходять поети і стреси…

На околицях світла

Давно не горять ліхтарі,

А поштові скриньки

Відправляють листи без адреси.

 

На околицях світу

Лишились з тобою удвох:

В наших душах пропащих

Гуляє обідраний вітер –

Вже не вірим давно,

Що над нами не стеля, а Бог…

На околицях світу

Є тільки околиці світу.

 

 

 

 

 

 

Осінь поетична

 

Осінь проводить

Розтин півмертвого листя -

Скальпель на свіжій

Плоті карбує вічність.

Осінь шукає

Збігу часу і місця,

Щоб показати

Світу свою поетичність.

 

Капають сльози

У келихи каналізацій.

Їдуть за вітром

Дахи і порожні трамваї,

Осінь у душі

Заносить сліди пунктуацій,

Сніг і самотність

На скронях дерев лишає.

 

Осінь дарує

Вино і любовні сцени -

Вічне блаженство

В кабінках брудних туалетів,

В кожнім рядку

Замість рими одні рефрени…

Осінь виводить

В останню дорогу поетів.

 

Мовчки постоїть,

Віддавши данину прощанню,

Неба  похмурість

Спіймає очима сумними.

Трохи  нервово

Закурить цигарку останню,

Богу помолиться…

І попрямує за ними.

 

 

 

 

 

Сто грамів свинцю

 

Заплакані рими

Блукають в останній ері,

Непрошені вірші

Сідають за стіл з порогу –

П’ють за упокій,

А розхристані подихом двері,

Рвуть петлі стальні

І віщують далеку дорогу,

 

Далеку дорогу

По сліду, або по вітру,

Туди, де не треба

Доводить свою провину.

Де кожний – поет,

Після того, як вип’є півлітру

А потім стріляє,

Як правило, тільки у спину,

 

У спину, бо ж, Боже,

Ти є, чи нема, а хто знає?

Чи зможеш, Всевишній,

До них повернутись спиною?

Відчути, як залпом

Весь світ тобі вслід стріляє?...

Сто грамів свинцю,

Як прощення нести з собою…

 

 

 

 

Свої-випадкові

 

Віршую дерева

У строфи безглуздих прогресій,

Слова і акорди

З паперу згрібаю у жмені.

Недоспані ночі,

Шляхом поминальних процесій,

Виходять  на «біс»

І відходять в діряві кишені.

 

Крайнеба приходить

Світлинами в рамах віконних,

Мінздрав у цигарках

Мішає тютюн та порох.

Ховаються люди

У норах залізобетонних,

І вже невідомо напевно

Хто друг, хто ворог.

 

Провітрений вітер

Зриває вчорашні плакати,

Натягнуті струни

Не хочуть звучати без крові...

Потоптано світу –

Нема вже куди тікати!

У серце впиваються

Кулі свої-випадкові.

 

 

 

 

 

 

Про… місто

 

Прокушене місто

Не має куди тікати:

Розпатланий вітер

Під шкіру заносить морози, -

Хронічна хвороба

До крику вірші писати,

Чеканить слова

І ковта півлітрові наркози.

 

Прокурене місто

Піарить чиїсь реклами -

Заклеює снами

Екрани і мерзлі стіни…

Любов у кіосках

Купують на кілограми,

Обділені Богом

Самотні кретинки й кретини.

 

Прокурвлене місто

Ніколи не відпускає –

Навиліт по-черзі

Вистрілює дні і ночі.

Прямує туди,

Де давно вже нікого немає…

Шукає весни!

І мене за собою волочить!