Ювіляр Віктор Васильчук – про дружину, доньку, літературу й журналістику

У Віктора Васильчука наприкінці зими День народжен­ня. А цього року в нього ювілей - 50 літ. Народився він 29 лютого, отож, у нинішньому, не високосному році свя­ткував його 1-го березня. Пан Віктор - заслужений журна­ліст України, головний редактор газети "Вечірній Корос­тень", письменник, який пише для дорослих і дітей. Ко­респондент газети «Інтерес» напередодні ювілею Віктора Васильчука взяв у нього коротке інтерв”ю.

– Пане Вікторе, нині дуже мод­но знати сни родовід...

– Не модно, а необхідно. Бо людина, яка не знає, хто її предки, – перекотиполе. А я дуже люблю свій рід від батька до матері. Адже від кожного я щось отримав у спадок - якусь крупинку чеснот – і несу їх далі в життя. Хіба це не диво? Дід батькової гілки Іван пропав безвісти десь у 1937 році. А хіба ж він один? Дід Іван роботяга був, залюблений у землю. А від маминої гілки – дід Кайтан – до 90 років возив сіно, дрова на… коровах. Селянин від Бога, помер у 96 років при пам”яті і здоров”ї. Я дуже пишаюся ним. Мій тато Борис - залізничник. Тому до залізниць я ставлюсь трепетно. А мама Розалія - трудилась на заводі „Жовтнева кузня”.

– А Ви стали письменником і журналістом...

– Так. Бо з дитинства тягнуло до пера,  аркуша паперу й Слова. Все це має магічну силу. Хто раз спробував – важко відірватися. Так сталося, що в мо­єму житті – одні жінки. Журналістика, література, моя дружина Світлана, яка, хоч і закінчила університет культури відомого Поплавського,  проте працює в моїй газеті „Вечірній Коростень” відповідальним секретарем. І донька Юлія – теж газегяр. Прийшовши в редакцію після школи, закінчила Інститут журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка, захистила дипломну роботу, „збиткуючись” над „Вечіркою”. Досконало знає французьку мову…

– Я чула, що Ви не раз бували у Франції.

– Дуже люблю цю країну, пануючий у ній ні з чим не зрівнянний дух свободи. Там мої друзі – Еленн, Франсуа, і книга, яка вийшла. Називається  вона  „Тільки один місяць”. Власне, у ній я  все сказав про цю країну і друзів.

– А ще Ви понад 20 років очолює­те міську літературно- мистецьку сту­дію „Древлянка”.,.

– Так. а також один з найбільших в області осередок журналістської організації. З молодими мені цікаво, вони друкуються у нашій газеті. І взагалі наш Коростенський край дав дуже багато талановитих людей: Василя Юхимовича,  Володимира Пригодницького,  Петра Клименка,  Віктора Кордуна,  Петра і Миколу Сингаївських,  Міху Козимиренка…

– Віктора Васильчука.

– Рано про це говорити. От якщо Господь дасть ще ряст трохи потоптати – тоді, може, щось і буде. Задумів дуже багато.

– Це добре. А що це за свято Ви щороку організовуєте – „Просто на Покрову”?

– Літературно-мистецький фестиваль. Я доклав багато зусиль для його проведення. А наше коростенське начальство підхопило ідею,  фінансувало, бо й справді зацікавлене,  щоб коростенці пам”ятали своїх видатних людей. Отож, восени у великій  літературній  світлиці  районного будинку культури збираються гості з Коростенського району,  Києва,  Малина,  Житомира,  Лугин, Брусилова, Чернігова та інших куточків України, що вшанувати Василя Юхимовича,  автора  відомої пісні „А льон цвіте”.  Ми відкрили музей у хаті,  де він народився,  у селі Сингаї. Багато сил до його створення в 2007 році доклав  селищний голова Валерій Дідківський та й я. На зустріч нам пішли голова Коростенської РДА С. Костюченко,  його заступник К. Скляревська,  директор ДП „Коростенський лісгосп АПК” А. Можар, приватні підприємці В. Козиренко, П. Лук”яненко, В. Фещенко та інші. Ми заснували премію імені Василя Юхимовича за визначні твори літератури (гумор, поезія, проза). Лауреатам вже стали коростенка Тетяна Микитчук, киянин Василь Довжик, житомирянин Михайло Пасічник та багато інших. Проте справа не в тім. Свято полюбили і коростенці, і гості. Тож з нетерпінням  чекають його приходу.

– Пане Вікторе, я чула, що ви ще й малюєте…

– Так, малюю. Мій друг хотів купити мою картину й оцінив її у сто доларів. Проте я з радістю подарував її на День його народження. А взагалі хист до малювання - у нас в роду. Моя донька Юля робить малюнки до моїх дитячих книжечок. І виходить у неї дуже добре. Їжачок на обкладинці  книжки „Як  їжачок ялинку  рятував” –  мов живий. Здається,  ось-ось  підморгне  чорним оком. Узагалі, я дуже люблю тварин. Люблю спостерігати за ними – вдома, в лісі чи на лузі. У нас багато боліт, лугів, лісів – є де побачити щось цікаве. Люблю писати про тварин, тому й маю про них не один десяток книг. А діти дуже люблять книжки про тварин.

–  А ще чим захоплюєтесь?

–  Ще колекціоную кактуси .. Для  когось це звичайнісінькі  кульки з дуже підступниии  колючками. А для  мене –  неповторний світ. Як же я радію,  коли  з'являється  квітка. Це  просто диво...

–  Диво, пане Вікторе, що Ви стільки встигаєте зробити...

–  Бо є ще одна жиіка, яку я дуже  і дуже люблю. Не менше, ніж усіх інших жінок.

– І хто вона?

–  Робота...

– Дякую за цікаву зустріч і розмову.

Запигувала Марія АНТОНОВА.