На кого схожа

 

                              В нашій родині радісна звістка,

Дитя народила наша невістка.

                                 Малесенький, зморщений, живий клубочок.

Чорненьке волоссячко, зелений пупочок.

Схилилися всі над дитинкою тою,

Всі гомонять над нею юрбою:

„Ось подивіться, пальці, як в діда,

Лоб, як у батька, п’ятки – прадіда”.

Мама уже копирсається в шафці,

Фото шукає, де тато у шапці:

„Лишень погляньте, це ж – копія  тато!”

                                 Погодились всі, а для тата – це свято.

Куп’янський дід радіє тихенько,

Усмішкою схожа на нього маленька.

А мама і баби моляться: „Боже!

Нехай же й на нас вона буде схожа!

Хай буде вона добра хазяйка,

Як мама її, а не лінтяйка.

Варити й пекти вона буде уміти,

Чи ліки для хворих буде робити.

Чи може як тітка буде співати

І сцена її буде чекати?”

                                           Вічну проблему :“Ким бути, ким стать?”—

Неодмінно усім доведеться рішать.

 

                                                                                                  11.04.2002 р.

 

 

                                                     Друг

                                 На  дорозі собака вбитий лежав,                                                                                                                                                                         

Уваги на нього ніхто не звертав.

Скільки собак тих валяється всюди,

Б’ють їх машини  і, навіть, люди.

                                 Невдовзі до нього юнак підійшов.

Схилився над ним:”Нарешті, знайшов”.

Підняв, пригорнув, немов, рідну дитину,

Змахнувши з очей гірку сльозину.

                                 Пішов він додому і друга поніс,

Хто бачив, не міг стримати сліз.

                                       

                                                                                  16.04.2002 р.

                        

                       

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                           Дівчинка-жебрачка

                            

                              Каси вокзальні. Натовп людей,

Вуглинки побачила карих очей,                                  

Темне волосся, ніби смола,

Туга на серце моє лягла.

Тримаючи руку долонею вгору,

Дівча жебракує в цю пізнюю пору.

Спитала дитину: „Чи маєш батьків?”

“Так, маю: і маму, і тата, й братів.”

“А хто в тебе ще є?” “Бабуся і дід.”

“Чому жебракуєш?” “Прошу на обід.”

“Хіба в тебе їсти нема чого вдома?”

“Нема…”, — а в очах її   наче судома.

“Батьки твої знають, що ти жебракуєш?”

“Аякже, вони мої гроші рахують.”

Мені стало страшно від жаху такого,

Це щось протиправне і протизаконне.

Хто винен у цьому, де крайніх шукать?

І хто людське щастя дитині цій дасть?

                                                                                                                                                                              11. 04. 2002 р.

      

           

 

 

 

 

 

 

 

 

                                    Піонерська честь

                                 

                                 Донька маму пита:”Хто такий  піонер?

                                 І чому вже нема піонерів тепер?”

Пояснила дитині мама все, як змогла,

І подію згадала, що із нею була.

В день поминок сім’я вся на цвинтар ходила,

Живі квіти вона сестрі рідній носила.

В школі, раптом, учителька їй заявила:

“Ти честь піонерську учора зганьбила!

Яка ти піонерка? Де ти вчора була?”

Перед класним загоном з неї галстук зняла.

Сльози річкою сорому полилися з очей.

Скільки потім проплакала вона днів і ночей!

Правда, галстук червоний знову їй пов’язали,

Але слів виправдання так їй і не сказали.

І подумалось жінці:”Все робилось умить,

Щоби пам’ять про рідних навіки убить”.

                                            

                                             19. 05. 2002 р.

 

                               

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                               Учителько моя...

 

Учителько моя, ти, наче ненька,

Оберігала нас від лиха і біди,

Ми й зараз тебе любимо рідненька,

Для нас ти — друга мама назавжди.

Ти іноді ночей недосипала,

Аби зробити вчасно все для нас,

Собі у чомусь часто відмовляла,

Про наше щастя піклувалась повсякчас.

Як швидко дні і роки промайнули,

Вже й сивина торкнулась твоїх скронь,

Та скільки б того часу не минуло,

Нам не забуть тепло твоїх долонь.

Тож хай слова оці зігріють твоє серце,

Як ти колись дитячі душі зігрівала.

Не забувай очей наших озерця,

Які так часто від сліз ти витирала.

                                                                     

                                                                                                   08. 09. 2002 р. 

 

                                             

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                               Зима

 

Зима. Все вкрилось снігом білим,

Легким, іскристим, молодим.

Повітря стало чистим-чистим,

Так легко дихається ним.

Блищить усе, немов у казці,

І сад зимовий наче рай.

Там горобці, синиці, дятли,

Їх нагодуй, про них подбай.

Плоди калини червоніють,

Як краплі крові у снігу.

В деревах снігурі жевріють.

Сховалась ласка у стогу.

Льодовим панцирем укрилась

Ріка на втіху дітворі.

На лижах, санках як на крилах,

Несуться дітлахи з гори.

 

                                                                   23.12.2002 року

 

 

               

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                ***

Я російською завжди

З батьком розмовляла,

Українською пісні

З мамою співала.

Волгоградський ковиловий

Степ ніколи не забуду.

Край, де батько народився,

Я завжди любити буду.

                                                 30.01.2003 р. 

 

 

 

                          

 

 

 

 

 

 

 

 

                                 Олені К.

                                             

                                  Дарую сонячне тепло,

І щоб в житті тобі було

Все те, чого ти побажаєш,

Все те, чого ти ще не маєш.

Нехай шумлять гаї для тебе.

Птахи співають хай у небі.

Річки для тебе хай хлюпочуть,

І коники в траві стрекочуть.

Для тебе квіти хай розквітнуть,

Нехай журбу і біль розітнуть.

Ти зоставайся все такою ж

Чарівною і молодою.

                                                      

                                                             

                                                                                                  08.03.2003року .

                     

      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                     Рідний край

                                        

                                        Я знов у рідному краю

І з радістю я впізнаю

Все той же яр і верби старі,

Все ті ж летять легенькі хмари.

На схилах старого ярка

Зелені чудо-гобелени

В жовтеньких квітках, як в зірках,

І де-не-де ростуть ще клени.

Джерельце з чистою водою,

Струмок біжить по-під горою,

Старий колодязь похилився,

Пливе в воді торішнє листя.

Такого милого я краю

Ніде вже більш не зустрічаю.

На думці я себе ловлю:

“Як дуже край я свій люблю.”

 

                                              15.03.2003 року.

                                                    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                        Верба

 

Ти ще жива, моя верба,

Подруга юності моєї.

Була то радість, чи журба,

Ми порівну ділились нею.

Одна ти, вербонько, все знала

Про мої зустрічі, зітхання.

Це біля тебе я сказала

Слова ті перші про кохання.

Була ти свідком тих розмов,

Що біля тебе розмовлялись,

Була суддею знов і знов

Тих віршів, що мені читались.

Як часто віти простягала,

Коли за мене ти раділа.

Зі мною сльози проливала,

Коли недоля мене била.

Довгих років тобі наврочу,

Щоб іншу юнь могла стрічать,

І тобі, вербонько, я хочу

На пам’ять стрічку пов’язать.

 

                                               15.03.2003 року.

 

 

 

 

 

 

 

 

Чому ти, Зимонько, лютуєш?

 

Чому ти, Зимонько, лютуєш?

Не хочеш трон свій уступать?

Чи може просто ти жартуєш?

Чи хочеш владу ти вдержать?

Тебе вже й березень вмовляє,

Щоб ти скорилася весні,

На п’яти квітень наступає,

А ти все мовиш:”Ні!” та “Ні!”

Вже й сонце жарко припікає,

І дні все довшими стають.

Та ти того не помічаєш,

Вітри холодні зранку дмуть.

Увесь в проталинах твій одяг.

Вже згасла вся твоя краса.

Тож вгомонись ти, ради Бога,

Хай просвітліють небеса.

Ти запроси сестричку меншу,

Та розкажи їй, що і як.

Але скажи Морозу спершу,

Щоб він не сердився, обм’як.

Весни пора прийшла, не заздри!

Спочинь, твоя пора прийде.

Ти побажай весні гараздів!

Хай світить сонце золоте!

 

                                                                     17.03.2003 року

       

       

 

       Ностальгія

                      

                        Ось і моя старенька хата.

Так рідно десь запахла м’ята,

Гіркий свій запах розливає

Горобина. І я співаю.

Тихенько-тихо пісня ллється

Без слів. І знов мені здається,

Покличе зараз мене мати

З родиною за стіл сідати.

Та тільки — ні. Нема родини...

Немає батька, брата... Нині

Живе друга сім’я в будинку,

Тому зайду як гість на хвильку,

Рідненьку маму обніму,

З очей сльозиночку зніму.

Всіх на портретах привітаю,

Усіх їх подумки згадаю.

Як щиро всіх я їх любила,

На жаль, їх рано розгубила.

Так і болить душа за ними,

Такими рідними, близькими.

 

                                                               25 .05. 03 р.

 

                   

 

 

 

                    Випускникам-девятикласникам

 

Дві сходинки уже ви подолали,

Але ж найважча ще чекає вас,

І треба, щоб ви більш зусиль доклали,

Долаючи одинадцятий клас.

                                 Для багатьох із вас жнива ще не настали.

Отож, щоб щедрим був ваш урожай,

Оці два роки, щоб ви всі старались,

Тоді й життя вам буде водограй.

                                 Ви всі вже виросли здорові і красиві,

Заслуга в цьому ваших тат і мам,

Знаннями всіялися ваші чисті ниви,

Тож вдячні будьте ще і вчителям.

                                 Вклоніться їм до самої землі,

Даруйте усмішки чарівні їм і квіти,

Забудьте зауваження незлі,

Адже для вчителя ви всі – маленькі діти.

                                 Свою св’яткуєте сьогодні перемогу

І ми всі разом радіємо за вас.

                             Для вас хай будуть відкриті всі дороги.

Мужайте, вчіться, підкоряйте час.

 

 

                                                                              12. 06. 2003 р.

 

                                      Останній дзвоник       

                                 

Вже дзвоник пролунав останній

В передостанній день весняний.

І в одну мить усі збагнули,

Життя  шкільного дні минули.

Тепер не треба вже ніколи

Раненько вранці йти до школи.

Вас не покличе на урок

  Заливистий шкільний дзвінок.

  Вже в атестатах стоять бали

  За ті знання, які придбали.

  Не вчитель далі буде вчити,

  Життя навчить, як треба жити.

  Батьки замислились, зітхають,

  І мами поруч крадькома

 Очей куточки витирають,

 Хоч і радіють з усіма.

 Хай рушничками ваша встелиться дорога,

 Нехай тернистим ваш не буде шлях.

 Хай скрізь на вас чекає перемога

 У повсякденних ваших справах і ділах.

                                                                                                                

 

 

                                                                                                             06. 06. 2003 р.

 

                                      

                               

                                       Діалог

 

Кума куму на вулиці узріла:

“Чому, кума, рука у тебе біла?

Де ж це ти, кумонько, бігала – стрибала,

Що й кістку на руці собі зламала?

В лікарні ти була?” “Та вже ходила.

За те, що руку поламала, гроші заплатила.

А тільки б дуже я хотіла знати,

Чому ті гроші я повинна  віддавати.

Адже податки добросовісно плачу.”

“Ти що, кума?! Я краще промовчу!

Та подивись на наш держапарат!

Адже їх треба всіх нагодувать!

Поглянь, всі кабінети вщент забиті!

Там держслужбовці  всі сидять сердиті!

Ти ж знаєш, яка в них важка робота?

Про нас з тобою в них одна турбота!

Твою учительську роботу не зрівнять.

То ж мовчки будемо грошима помагать!”

 

 

                                                                              29. 03. 2003 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чий прапор

                                 Ідуть прикрашені колони,

Шари і квіти там і тут,

Батьки і діти, мужі й жони

На площу селищну ідуть.

Як і годиться, з усіма

Степан усміхнений крокує,

Ще й прапор міцно він трима

(Прапороносців, бач, бракує).

Зі святом всіх Степан вітає,

Без цукру “Орбіт” роздає.

Все вище стяг він піднімає,

Ще, слава Богу, сила є.

Тут кум Степанів десь узявся,

Тримається за свій живіт:

“Давненько я отак сміявся”, –

Почав Данило свій привіт.

“Яку країну представляєш

На цьому святі ти, Степан?”

“Чому це ти мене питаєш?

Якщо не дурень, бачиш сам.”

“Так я ж оце собі й дивлюся,

Не розберуся все ніяк,

Несеш ти прапор білорусів,

Чи може прапор австріяк?”

Як глянув наш Степан:”О, горе!”

Неначе до землі приріс.

Свій прапор він «ногами вгору»

На площу селищну приніс.

                                                                                                23. 05. 03 р.

                                                                Про черв’яка

 

Червів стьожкових вивчають

На уроці діти.

Вже дізнались, де живуть

Оці паразити.

                                 Так набридли черв’яки!

Учні раді б залюбки

Швидше вискочити з класу

Й на подвір’ї погасати.

                                 Та пита учитель: ”Діти,

Чим він живиться, і як,

І чому бичачим зветься

Оцей капосний черв’як?”

                                 Всі мовчать, сопуть носами,

Дехто човгає ногами,

Сторінки усі гортають,   

В книжці відповідь шукають.

                                 Раптом ззаду підвелася

Лиш одна чиясь рука.

Мабуть добре знає Вася

Все про цього черв’яка.

                                 Каже Вася, і сміється:

“Цей черв’як бичачим зветься,

Бо личинка черв’яка

Дуже схожа на бика.”

 

                                                                            02. 06. 2003 р.

 

 

 

             

                                                           Гадюка і Федот

                      

                       Іде Федот по лісу, не боїться,

Бо знає тут його усяка птиця.

І на душі так затишно, спокійно...

Він стишив ходу і пішов повільно.

                                 Ось тут гніздо він пташенятам лаштував,

Біля нори вовкові лапу лікував,

Тут годівницю збудував для лосів.

Чимало добрих справ зробить вдалося.

                                 Та, раптом, поруч щось грізно зашипіло.

Впізнав Федот свою зміючку милу.

Жива. За нею він так переживав,

Коли у ліс її на волю відпускав.

                                 — Та що ти, моя змійко, схаменись!

Це ж я, Федот, уважно подивись!

Чи ти забула, як тебе я рятував,

І біля серденька свого відігрівав?

                                 Як ніжно гладив я твою лускату шкіру,

Як до людей твою здолав я недовіру,

Мишами й жабами тебе я годував,

І сон твій ревно від усіх охороняв?

                                 Однак зміюка знову зашипіла:

— Коли те все було? — вона проговорила.

І всю отруту, що була в запасі,

Гадюка впорскнула Федоту-бідоласі.

                                

                                Тож варто, мабуть, всім запам’ятать:

Гадюк на серці небезпечно пригрівать.

                                                                                                                 16. 07. 03 р.

           Візит

                                   

                                    По шкільному коридору

Походжає чоловік.

Піднявсь сходинками вгору –

Тут не був він тридцять літ.

Зазирнув у кабінет свій,

Стіл знайшов, стілець і сів

На те ж місце, де колись він

Тридцять літ тому сидів.

Озирнувся. Все та ж шафа

Перекошена стоїть,

Та ж корява й горбкувата

Дошка на стіні висить.

А стільці, столи! О, Боже!

Це не меблі – просто „клас”!

Щоб їх вирівнять, колодки

Їм підбив ще дід Тарас!

І наочність, та від часу

Вся розлізлася давно.

Все пояснює на пальцях

Вчитель прямо, як в кіно.

Засідають депутати,

Гострі точуться дебати.

Все не можуть нам сказать.

Звідки кошти оті взять.

А, між тим, телеканали

Іграми нас бавлять.

Навіть діти давно знають –

Гроші бал там правлять.

„Де ж на все беруться кошти

У оцих магнатів?

Чому бідне Міносвіти,

                                    А вони багаті?”, —

                                   Так подумав чоловік,

Та й зітхнув поволі:

“Як же їй допомогти

Своїй рідній школі?”

                                                    

 

 

                                                                                 17.07.2003 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                    Мамина доля

                                                     

Сирота в хатині молоденька,

Прах батьків на цвинтарі лежить,

А брати і сестри ще маленькі,

Лиш для них тепер їй треба жить.

Ще й війна до горя додалася,

То страшна біда для них була.

Та, однак, дівчина не здалася,

Всіх дітей на ноги підняла.

Молодого хлопця полюбила,

Всю війну пройшов той парубок.

З парашута плаття біле зшила,

Стала з ним навік на рушничок.

З донькою усі її вітають,

Зичуть їй здоров’я і добра,

Тільки як сказати їй не знають:

“Замість хати – попелу гора.

Все згоріло: і майно, і хата,

Сад, в яком співали солов’ї.

Та не плач, ти будеш ще багата,

Діти залишилися живі.”

Молода заплакала дівчина,

Голову схиливши на маля:

“Мамочко, ріднесенька матуся,

Подивися, як страждаю я.

Донечко, маленька моя доню,

Доля нещасливая твоя,

Як нам пережити оце горе,

Бач, згоріла хатонька моя!”.

Чоловік здалеку їде поспіх,

Серцем він відчув страшну біду.

Викопав землянку і забрав їх  

Доньку і дружину молоду.

“Не таке життя уже й пропаще.

Донечко, тобою я живу,

Щоб тобі в житті було на краще,

Я тебе Надійкою назву.”

                                                                  14.09.03 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                    Весна

 

Пахне весною, сади цвітуть.

Над рястом-травою джмелі гудуть.

Черемха-красуня квітами вкрилась.

Бджілка-ласуня вже облетілась.

Красень-нарцис жовтіє на грядці,

Скоро й тюльпани розквітнуть лобасті.

Яблуні й груші ось-ось розцвітуть.

Комахи над ними танок поведуть.

Зяблики мостяться  в гнізді старому.

Горобці трудяться, носять солому.

Прямо на землю метелик усівся,

Крильця розкрив,  на сонечку грівся.

“Ласкаво просимо! Швидше заходь!” —

Весні заспіваємо, станцюєм танок.

Яке то щастя   весну зустрічать,

І ряст зелений ногами топтать.

 

 

 

                                                               05.10.2002 року.

 

                                        

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                  Ювілейне

                                         Нам календар рахує роки.

Пятдесят років – не біда.

Ми хронологію обдурим –

                                         Ти жінка зовсім молода.

                                        Легеньким доторком руки

Вселити хочу я надію,

Й на довгі роки, на віки

Подарувать високу мрію.

Нехай осіннім зорепадом

Добро і радість прийдуть в дім.

Нехай радіє дітям мати,

Хай щастя буде в домі тім.

Чудова казка не скінчиться.

І хай завжди все буде так,

Як ти захочеш. Хай жар-птиця

В твоїх опиниться руках.

Тож келих повний наливаймо

Та й вип’єм за твоє буття.

Веселу пісню заспіваймо!

Щасливим буде хай життя.

                                                                                            02.11.2003 року

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                      

                                                                                      

 

 

 

 

                                         

                                          Презентація книги А. Булиги

                        “Краю мій, Шевченківщино...”                                 

                              в Шевченківській середній школі №1

 

 

Я сторінки історії гортаю,

В минуле свого краю заглядаю.

Людей знайомих радо впізнаю,

Схиляю перед ними голову свою.

Тепер ми знаємо все про Булацелів,

Про перших комсомольців, піонерів,

Про тих, хто нашу незалежність відстояв,

За наше щастя своє життя віддав.

Збагнули, раптом, що історію творять

Не Боги зовсім, а звичайні люди,

Наші діди, батьки, сестра  чи брат,

Їх вдячне покоління не забуде.

Свій родовід ми всі повинні знати,

Свій край оспіваний, все про свою сім’ю.

Щоб Батьківщиною кожен зміг пишатись,

Внеси в історію часточку й свою.

                                                                                                   12.12.2003 року.

 

                                                       

 

 

 

 

 

 

 

 

                               

 

                               Вірочці

 

Видавсь перший день грудневий

Веселковим, березневим.

Замість темних чорних хмар,

З неба сипле сонця жар.

Прилетів з країв далеких

Білокрилий птах-лелека,

В дзьобі він приніс пакунок,

Сім’ї нашій подарунок.

                      Все в мереживах, бантах,

Не роздивишся ніяк

Личко нової людини,

                               Дорогої нам дитини.

Як у мами оченятка,

Лоб високий, як у батька,

І таке ж усе гарненьке,

Тільки дуже вже маленьке!

                               З виходом малої в світ

Випав перший білий сніг,

Стало все таким чудовим,

Срібним, чарівним, казковим!

Несе батько на руках

По засніжених стежках.

Перші дні і перші кроки,

Перші місяці і роки.

                               Ким ти будеш? Ким ти станеш?

У майбутнє не заглянеш.

Якби Богом я була,

Я б тебе застерегла

Від поразок, від біди,

Поруч я була б завжди.

Рости мудра і красива!

Будь здорова і щаслива!

 

                                                 20. 12. 2003 р.

                                               

 

 

 

 

 

 

 

 

                                        

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                 Художник

Чугуївська земля, неначе знала,

Переселенців Рєпіних чекала.

По місту незабаром чутка прокотилась,

Що немовля в сім’ї тій народилось.

Іллю малого мати сповивала

В малій хатині на березі Донця,

А над рікою нова зоря вставала

Талановитого художника-митця.

Лісів малинівських зелені оксамити

І повноводний Сіверський Донець,

Водою луки аж до обрію залиті —

Усе це бачив молодий митець.

Чугуївська природа грандіозна

Не раз уяву художника вражала,

Та й рідне місто барвисто й дуже пишно

В садах вишневих, солов’їних потопало.

Життя художника – справжнісінька палітра,

З якої фарби клав на полотно,

Його картини – чистий подих вітру,

В епоху давню розчинене вікно.

Не за хабар став Рєпін знаменитим,

За божий дар, помножений на труд.

Так і залишився навіки він великим,

Його нікому, і ніколи не забуть.

Для мене теж  це – рідний край, моя земля,

Бо народилася і я у тім краю.

Пишаюся, що Рєпін – мій земляк,

І перед ним схиляю голову свою.

 

                                                        15.08.04 р.

                Л. М. Луб’янко

 

Не як директора, а просто як людину

Сьогодні іменинницю вітаю.

І від учительської дружньої родини

Здоров’я й щастя їй я побажаю.

Нехай все ладиться в сім’ї і на роботі,

Щоб лиш приємними були її турботи,

Щоб діти і батьки її любили

Й побільше квітів на свята їй носили.

І щоб життя її здавалося їй раєм,

Не сумувала, а раділа щоб завжди.

Хай довгих років їй кує зозуля з гаю,

В осінню пору хай цвітуть її сади.

Нехай веселка перегнеться, як підкова,

Хай щастя й блага в дім їй принесе,

Хай буде іменинниця здорова,

Хай підкоряється й дається їй усе.

 

                                                                                              10.11.2004 р.

 

 

                                            

                                           

 

 

 

 

 

 

 

 

                                           Тетяні

 

Життя людське – це злети і падіння,

Поразки й перемоги водночас.

Бува, ні в чому не бачиш вже спасіння,

Та просвітління все одно настане час.

Настане мить і всі нещастя згинуть,

Знов усмішка засяє на вустах.

І з твого серденька знов пісні полинуть

                             Аж до високих хмар на небесах.

Нехай пісні ті радісними будуть,

Щоб довго ти, як маків цвіт цвіла.

Нехай про тебе діти не забудуть,

Щоб ти завжди щасливою була.

А роки!.. Що ж, нехай собі ідуть.

Ніхто з нас зупинити їх не зможе.

Ти хочеш молодою бути? Будь!

Прошу, міцного здоров’я дай їй, Боже!

Отож всього тобі найкращого бажаю

В житті твоєму я на довгі роки.

Все буде так, як я сказала, знаю.

І буде щастя, буде радість, спокій.

 

 

                                                     23.01.2004 р.

                        

 

 

 

 

 

 

                       Дівчина-філателістка

 

Завзята я філателістка,

А ще я добра танцюристка.

Таке собі я маю хоббі,

Ще й зняться хочу в кінопробі.

Я б залюбки писала твори,

Хотіла б я звернути гори

Та хист малий до цього маю,

Тому чужі вірші читаю.

Гопак, ламбаду я танцюю.

Того, хто скривдить, відлупцюю.

Такого дам я тріпака,

Що й сам станцює гопака.

Плече в біді підставлю другу,

Від зла закрию я подругу,

Шматочком хліба поділюсь,

Якщо все добре, засміюсь.

Сама ніколи не сумую,

Всі лямки з друзями тягну,

Всім щиру усмішку дарую,

А кому треба й підморгну.

                                                                                                                                                     

 

 

 

                                                                                                                                               25.01.2004 р.

                    

 

 

 

 

 

 

 

Пісня про Шевченкове

 

Я Шевченкове рідне

Усім серцем люблю,

Для його процвітання

Все, що треба зроблю.

І тебе прошу, друже

Ти не забувай —

Це твоя Батьківщина,

Рідний твій край.

Золоті твої ниви

І зелені ліси,

Річки, пагорби, схили —

Велич тої краси.

Ти мене полонив,

Слобожанський мій край,

Я люблю тебе дуже,

Краю мій, знай.

Катували, стріляли

Та зломить не змогли,

Сини й дочки за волю

У боях полягли.

Не скорився нікому

Ти, Харкове мій,

Хай же вічно буяє

Цвіт буйний твій.

 

                                                                                                              2005 р.

                        

 

                       Пам’ять про Голодомор

 

Шевченківський краю  мій неозорий,

Чи дні пам’ятаєш ти Голодомору?

З голодних країв ішли люди до тебе,

Щоб вимінять хліба дітям і для себе.

Пішки ходили, несли одежину,

Щоб вимінять, бодай, якусь картоплину.

Ходили в Грозу, у Гашинівку, В Троїцьке,

Бували і далі, аж у Сподобовці.

Ті страшнії дні пам’ятають ідосі,

Як далеко ходили їх ніженьки босі.

Я знаю людей тих. Від них про все знаю.

Усім своїм серцем я їм співчуваю.

 

                                                                                                                       2005 р.

                                                                    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                 

                                 Рушник на долю

 

Рушник гаптований квітами й півнями

На щастя й долю простели нам, мамо.

По цій заквітчаній вишитій стежині

В життя далеке підем, лебедине.

Розшита арка біло-рушникова,

Неначе пісня давня колискова,

Вселить у серце спокій і надію,

І віру в долю, радість, віру в мрію.

Назустріч  сонцю ми по цій стежині

З твоїми, мамо, підем рушниками.

Нехай щаслива котиться сльозина

                                 За вже дорослими дочками й синами.

 

                                                                        

                                                            25.06.2005 р.

 

 

             

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

              ***

                                                 Як рідна мати дитя кохає,

Отак і я люблю без краю

Пташиний спів у верболозах,

Бузок, калину в ранкових росах,

Спів солов’їний у тихім гаї,

В чарівній тиші серце співає.

До черемшини, що розцвітає,

Притиснусь ніжно, туга зникає.

 

                                                                                                                                                                 Весна, 2005 р.

 

                                           

                                     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                     Зоряні надії

                            

                                    

                                     Ми від шкільного порогу стартували,

                              Батьки нас з рушниками проводжали,

Зорю-провісницю ми йдемо стрічати,

В життя доросле дорогу прокладати.

Запам’ятаймо ж те ячмінне поле

З блискучою росою в колосках,

І сонця, що зійшло, сліпуче коло,

Зорю свою, оспівану в віках.

Зоре моя, з тобою зв’язую надії

На успіх, вдачу, щастя і добро.

З тобою зв’язую я заповітні мрії,

Так, як сьогодні, щоб завжди було.

 

                                                                                       26.06.2005 р.

            

                              

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                          ***                 

В Криворучка й Белебехи

Голови схилились,

Закриваються очиці,

Слухать нема сили.

Щось пояснює там вчитель

Про якісь квадрати.

Їм же сниться Кашпіровський:

„Спати! Спати! Спати!”

 

                  

                                                           ***

На гальорці прописався

Наш Миколка Темлячок.

Доки вчитися збирався –

Зирк, а вже й випускничок.

 

                                                    Червень, 2005 р.

                                                            

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                          Як срібні ниточки…       

                                           

                                              Як срібні ниточки, слова

                                 В рядки віршовані вплету.

                              Хай вірш мій, як жива вода,

                                 Оберігає жінку ту.                                                                                                                                                                                   

Мереживом сердечних слів

Ювілярку я вітаю.

Їй бажаю довгих днів,

Віку довгого без краю.

                                                                                      

 

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      

                                                                                                                                            15.02.2006 р.                                                                                              

 

        

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         Зима-пустунка

 

Неврівноважена пустунка ти, Зима,

То лагідна і тепла, то сумна

З дощем, відлигою... То снігом засипаєш.

Як людям дошкулить, сама не знаєш.

Кидаєш пригоршнями сніг мені в лице.

Тебе люблю я, Зимонько, за це.

Ти така зла, але тебе я не боюсь,

Лютуєш, виєш, а я вслід тобі сміюсь.

Від твоїх витівок в захваті я, повір,

Хоча ти колешся й кусаєшся, як звір.

Тебе холодну і засніжену люблю.

                              У відчайдушності тобі не уступлю.

                              Кущі й дерева під весільною фатою,

Приніс Мороз ще й віхолу з собою.

А та швиденько кучугури намела

(Вона завжди на це майстринею була).

Блищать від інею на сонці, мов кришталь,

Дерева. Сонце блиснуло й, на жаль,

Додолу вся краса пообсипалась,

А хитре сонце десь у хмарах заховалось.

                                                         

                                                            Лютий, 2006 р.

                                       

 

 

 

 

 

 

 

                                        Мамі

                                

                                 Боляче ошпарило всю душу,

Серце розітнулося навпіл.

Плакать за тобою тепер мушу,

Мамочко, — любов моя і біль.

Рідна, я не все тобі сказала,

Ти мені не все розповіла.

За собою смерть тебе позвала,

Ти так несподівано пішла.

Ти пішла в той край, де нас немає,

В світ,  де не цвітуть твої сади.

Під вікном черешня розцвітає,

Тільки вже не прийдеш ти сюди.

 

                                                                                          Квітень, 2006 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                    ***

                           

                            Всі учні, навіть легковажні,

Сидять і слухають уважно

Чарівну українську мову,

Неначе пісню колискову.

Давно прочитані “Собор” і “Тигролови”.

Ніхто вже на уроках “гав” не ловить.

Екзамен... В класі панує повна тиша,

На дошці наш директор тему пише.

Як свою рідну мову  любить палко

Людмила Михайлівна Луб’янко.

                            

                             

                            ***

 

Вона так схожа на Шевченківську лілею,

Всі мимоволі заглядаються на неї.

Так,  безперечно, ви вже всі вгадали,

Все це про Юлю Коваленко ми сказали.

                           

                           ***

І Наталія Затула

Українську не забула.

Знає мову досконало,

Викладає її вдало.

Щире, чуйне серце має.

Всім вона допомагає.

Дуже вдячні Вам, Наташо,

За науку добру Вашу.

                                                                                                                                                              

                                                                                                                          2006 р.

                   Акція “Шкільний автобус”

             

 

Подарунок цей чудовий

Підвезе нас всіх до школи.

Зекономить він наш час

Золотий автобус наш.

Наш автобус на приколі

Не стоятиме ніколи:

В цирк поїдемо, в театр,

В Краснокутський дендропарк.

Хай всі чують! Хай всі знають!

Як про нас в країні дбають!

Дбають щиро, від душі!

Ми за це вам вдячні всі.

 

                                                        04.03.2006 року.

 

                         

                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                    Пролісок

                               Стріли-листочки пробились

Назустріч сонцю й весні,

Блакитні пелюстки розкрились,

Вклоняється квітка мені.

З віків ти прийшов далеких,

Провісник  весни і тепла,

Пролісок мій  маленький,

З тобою Земля ожила.

Та тільки чому сховався

Далеко в колючий терен,

Неначе чогось злякався,

Як той полохливий дзерен?

Куди  ж  це поділись останні

                                    Провісники всі  синенькі?

Чому ж, як колись на світанні,

Не чути спів соловейків?

О,  Боже!  Я зрозуміла,

Боїшся, щоб  тебе не зірвали!?

Я стримую біль щосили,

Бо  пролісків стало  мало.

Я не буду тебе  чіпати,

Лиш погляну та й відійду.

Де пораду мені шукати,

Щоб відвести страшну біду?

А, поки що, надія на терен,

Що схиливсь над тобою низько.

Він нікого,  я в цьому впевнена,

Не підпустить до тебе близько.

                                                                                                                      27. 03. 2007 р.

 

Рана ескулента

 

Біля дзеркала стоїть,

Крутиться дівиця,

Гордо голову тримає,

Як світська левиця.

Вже ж вона і так, і сяк

Ногу виставляє,

Під лоб очі закотила,

Наче зірка сяє.

„Як, подобаюсь я вам?” —

Запитала діва.

„Ти, як Рана ескулента!” —

Хтось сказав глузливо.

„Хоч і соромно мені,

Але я не знаю,

Хто ця Рана ескулента,

Я не пригадаю.

Хто вона така, актриса,

Може топ-модель?” —

Зашарілася Лариса,

Втираючи гель.

„Тю, та Рана ескулента,

Як і ти, хіпова!

В перекладі з латинської,

То — Жаба ставкова!”.

 

                                                                                                    

 

                                                                                                  25. 10 2008 р.                                                                                 

 

 

 

 

               Лист другу

 

Я не хочу ні в які гори,

Краще ти приїзди сюди!

В тінь ми підем під осокори,

Нап’ємося з струмка води.

Поведу тебе в чисте поле

По стежині, що в степ веде.

Ти побачиш пшеничне море,

Ти не бачив такого ніде.

Світ красивий, такий великий,

Та миліше в цій стороні,

Де ізранку птах український —

Соловейко співає мені.

Я чекаю на тебе, друже,

Жалкувати не будеш ти.

Ще прошу тебе дуже, дуже, —

Ти частіше пиши листи.

 

                                                                                                     16. 11. 2008 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Вірші  для дітей         

 

                        Їжачок

По доріжці у лісок

Покотився їжачок.

Колеться, сміється,

В руки не дається.

 

                                              06.01.2004 року.

 

 

         

            Чапля

Чапля біла нахилилась

Аж до самої води.

“Чом ти, бідна, зажурилась?

Чом приходиш ти сюди?

                                            Підійди до мене ближче

Жменьку дам тобі зернят.”

Та схилилась чапля нижче:

“Їм я рибу й жабенят.”

 

                                             Вересень, 2004 року.

 

 

 

                   

                  Муха

Сіра муха – цокотуха

Продзижчала усім вуха.

Софійку кусає,

Спати заважає.

 

                                                    

   

                                             Киця

Теплу шубку киця має,

Все на сонечку дрімає.

Ліньки мишку їй спіймати,

Любить киця полежати.

 

                     Гуси

 

Б’ють крилом, кричать, гелгочуть,

Полетіти в небо хочуть.

Тільки вже їм не злетіти,

Дуже жирні гуси ситі.

 

                 Рак-санітар

 

Тільки сутінки спустились,

Рак з нори своєї виліз,

Дно іде перевіряти,

І водойми очищати.

До праці готовий

Санітар чудовий.

 

                   Сліпак

 

Різцями землю він копає,

Хоч очей в нього немає,

Рити нори він мастак,

Звуть тваринку цю сліпак.

 

                      Краб

Ніби й рак, але не рак,

Та й полює він не так.

Боком ходить він незграбом,

Називають його крабом.

 

 

                                                   Загадки

 

Лапкою    вмивається,

Ще й  хвостиком грається,

Часто миє ротик.

 Хто  це такий?…(котик).

 

                                                       ***

                              З квітки на квітку перелітає,

Жалом своїм боляче дуже “кусає”.

Меду солодкого нам принесла,

А-ну, здогадайтеся, хто це? ... (бджола).

 

                                                       ***

У тваринки шильцем хвостик,

Цю тваринку ловить котик,

                                      Ходить  ця звіринка нишком.

                                      Здогадайтесь, хто це? ... (мишка).

 

                                                         ***

                                       Хто біжить через дорогу,

Довгі вуха, довгі ноги?

Сіренький стрибайчик,

То побіг наш ... (зайчик).

 

                ***

Не літак, але літає.

Кольорові крильця має.

Прилетів на хмелик

Гарний наш ... (метелик).

 

              

 

                  ***

Волохатий, і товстий,

І поважний, і важкий.

Назва схожа з словом “хміль”.

Ця комаха, мабуть ... (джміль).

 

                ***

Павутинку він сплітає,

Крил і вусиків не має.

Це не муха, і не жук.

Звуть тваринку цю ... (павук).

 

 

                            

                        

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                     Дівоча коса — жіноча краса                                

                              

                               Своєю дивною красою

Ти серце й душу полонила,

Побачу дівчину з косою

Згадаю враз Вкраїну милу.

                              Твоя коса – одне з чудес природи.

Вона ознака є чарівності і вроди.

Тому прошу: „Не ріж косу,

Свою дівочую красу”.

               

               Краса

                              

                               Краса буває поетична і лірична

Та еталону для краси єдиного нема.

Але ж, якщо краса висока і класична,

Вона однаково сприймається всіма.

                                

                                 Ікебана

 

Сучасну ікебану я вивчаю

І композицію зроблю я так, як знаю.

Букет назву “Немає України

Без нашої верби і без калини”.

 

                                      Поет

 

Поетом треба народитись

І поетичну душу мати.

Очима вміти в світ дивитись,

                               Щоб вірш навчитися писати.

                                              Етикет

 

Етикет всім треба знати,

Щоб уміть застосувати

Правила ті золоті

В повсякденному житті.

 

 

          Пісня

Що музика без слів? Лиш звуки,

Якщо ж додати їй слова

Про радість чи душевні муки,

То пісня зразу ожива.

                                            

                   ***

 Що може душу лікувати,

 Чи серденько причарувати?

 Ні, то не зілля, не трава,

 То пісня лагідна, жива.

 

 

       Хочеться співати

 

Про верби, що схилились над водою,

Про трави, що вмиваються росою,

Про все сьогодні хочеться співати

І рідну Батьківщину прославляти.

               

                                                                                                                      22. 04 2004 р.

 

 

 

 

 

           

           Лист другу

 

Я не хочу ні в які гори,

Краще ти приїзди сюди!

В тінь ми підем під осокори,

Нап’ємось і з струмка води.

Поведу тебе в чисте поле

По стежині, що в степ веде.

Ти побачиш пшеничне море,

Ти не бачив такого ніде.

Світ красивий, такий великий,

Та миліше в цій стороні,

Де  ізранку птах український —

Соловейко співає мені.

Я чекаю на тебе, друже,

Жалкувати не будеш ти.

Ще прошу тебе дуже, дуже, —

Ти частіше пиши листи.

 

                                                                                                     16. 11. 2008 р.