Не стало Івана РИБАЛКА, відомого українського журналіста, філософа, автора книжок про сучасну українську політику «Оксамитова революція» і «Депомаранч», співробітника газети «Хрещатик», а до того – радіо «Свобода».

Мені тяжко говорити про Івана, бо він забирає з собою в могилу частину мого життя.

Ми познайомились з ним випадково… і не випадково водночас. Він працював на радіо Свобода і водночас очолював у київському корпункті львівської газети «Пост-Поступ» відділ економіки. А я – відділ культури. 1992 рік. Це був дивовижний світ справжньої творчої журналістики. Він показав мені парламент, кабмін, познайомив з багатьма людьми.

Було випито море кави, переговорено кілометри годин, сварились за дрібниці і раділи за великі звитяги як у себе, так і в країні.

В 1995 він познайомив мене з Андрієм Гайдамахою – і це привело мене на радіо «Свобода» уже співробітником. Чотири роки роботи щодня разом. Першим пішов я. Перегодом Гайдамаха. Потім і Рибалко теж пішов. Десять років на Свободі вибили його з професії. Був час, що бетон вантажив. Отримавши замовлення на газету «Фраза», зателефонував йому і запропонував працю. Він з насолодою поринув в улюблену справу. Дуже тішився мобілці і фотику, запрезентованих йому на день його народження.

Потім забрав його у «Хрещатик».

Він багато зробив для Українського клубу, був ревним експертом, завше говорив чемно, виважено і по суті. Сприяв появі Українського клубу на Ярвалу. Принаймні, зробив до цього перший -- вирішальний -- крок. Був період перерви. Потім знову почав ходити на круглі столи.
Мав свою маленьку справу -- сайт "Депомаранч". Любив його і тішився ним як дитина.

Він був гречним греко-католиком, щонеділі ходив до церкви.

Любив свого сина Петра, тішився ним, вірив у нього і просив у Бога для нього доброго майбутнього.

Він не мав пашпорта. Щось міліціянти не хотіли йому давати. Бог прийме й без пашпорта.

Він не мав свого дому. Не заробив. Вже тепер буде мати. Свій. І ніхто не посміє того дому забрати.

Але він мав добре серце, яке й підвело його у третій тиждень січня.

Він любив людей і любив Україну.

Він здавався вічним.

Протягом трьох останніх років ми любили пити каву "Під Чинаром" -- біля Золотих воріт. Говорили про все і ні про що. Жартували. Останній раз пили в "Ярославі" коньяк під вареники з вишнями. Я ще розказав про покійного Которовича і про його скрипку Страдіварі. Которович любив самотою випити стограм горівки чомусь саме в "Ярославі". Ми говорили як завжди і як завжди жартували. І то не було прощання. Але прощання з Рибалком саме так і виглядає.
   Потім ще була розмова телефоном про його роботу у штабі Тимошенко. Цим не тішився, але мусив.
    Дві містичні речі.
    Про смерть Галини Левицької повідомив мені він. Потім я його мучив написати некролог. Основним арґументом був такий -- подумай про то, хто напише твій. І він написав.
    19 січня у Вашингтоні помер Роман Купчинський. Мав намір зателефонувати з того приводу до кого завгодно, тільки не до Івана. Бо він вже знав. І не потребував мого дзвінка.
    Що казати?

"Сльози мої невиплакані, слова мої недоказані", як писав Стефаник.
 Увімкнув Шопена, прокрутив у свідомості всі 18 років теплих людських, майже рідних стосунків з Тобою, Іване.
  Плакав як дитина.
Най земля Тобі буде пухом.

Бувай.