Є. Н.: Як ти прийшов у літературу?

П. Г.: Це було після перемоги на літконкурсі українського радіо у 1996 році, котрий вів Роман Кухарук.

Є. Н.: А свою першу публікацію пам’ятаєш?

П. Г.: Звісно. Це було в червні 2000 року у «Літературному Львові», хоча вже перед тим, за словами Кухарука, один мій вірш був надрукований у Тернопільському альманасі «Боян», котрого я й досі не бачив.

Є. Н.: І з того часу ти в літературі?

П. Г.: Власне, за ці десять років було зроблено чимало. Своєрідним підсумком є мій «Автопортрет», котрий уже оприлюднений, і з нього можна чимало дізнатися чим я займався останнє десятиріччя. Але якщо говорити коротко, то більшість того часу я віддав праці у цетрі «Свобода слова» Романа Кухарука. Різні літзаходи, презентації, зрештою, вихід самвидаву «Літературна Говерла».

Є. Н.: Розкажи,будь ласка, більш детально про цей проект.

П. Г.: Це було у 2001 році. Самвидав був задуманий мною, як видання львівської обласної організації центру. Вийшло всього три номери. Переважно поезія та проза, плюс інформація з подій центру. До слова, передмову до першого числа написала Світлана Антонишин, котра теж була, а можливо і зараз є членом центру.

Є. Н.: Потім ти вийшов з центру...

П. Г.: Так. Коли у травні 2001 року після установчих зборів центр перестав діяти, я через деякий час вийшов з нього, направивши про це заяву Кухаруку.

Є. Н.: А які у тебе стосунки з Романом Кухаруком?

П. Г.: Нормальні. Ми ніколи не переривали зв’язків, навіть після того, як я відмовився очолити львівське відділення літфоруму. Я Романа поважаю, зараз деякі мої рецензії «висять» на його сайті www.litforum.org

Є. Н.: Гаразд. Облишмо Кухарука. Наскільки знаю, у 2004 році вийшла твоя перша поетична збірка «Кров і залізо».

П. Г.: Ага. У «Споломі». Нічо така збірка.

Є. Н.: А рецензії?..

П. Г.: Що ти маєш на увазі?

Є. Н.: Ну, тобто, чи є якісь відгуки на твою книгу.

П. Г.: Три, наразі.

Є. Н.: І хто відгукнувся?

П. Г.: Ну, власне, відгукнулося чимало, а ось щодо рецензій то, як я вже казав, є три: Анатолія Удодика на Літфорумі, лист-рецензія Тетяни Дігай з Тернополя, у її ж книзі рецензій, та Євгена Барана «Безсмертних душ безликі тіні..».

Є. Н.: Напочатку ти казав, що є переможцем літературного конкурсу українського радіо.

П. Г.: Так.

Є. Н.: А як щодо «Гранослова» чи «Смолоскипа», наприклад?

П. Г.: Зараз скажу. Але спершу про «Привітання життя». Це конкурс на здобуття літпремії ім. Б.-І. Антонича. Мій рукопис з 2003 року «Апокрифи», власне, майже всі тамтешні вірші увійшли у збірку, був «зарізаний» журі. В «Автопортреті» я вже висловлював свою думку з приводу. Скажу і тут. Я більш як переконаний, що не переміг виключно через певну кон’юктуру членів «високоповажного журі».

Є. Н.: Що ти маєш на увазі?

П. Г.: На мою думку, кон’юктура даного конкурсу полягає у тому, що коли, наприклад, два перші місця займають поети, скажімо, із західної України, то третє місце вже майже стовідсотково дістається якомусь вихідню із сходу або півдня. Усе це робиться з метою аби даний конкурс не набрав рис якоїсь регіональності. Навіть якщо той третій і набагато кращий поет.

Є. Н.: Маєш претензії до Калинця?

П. Г.: Жодних. Ігор Калинець вже давно відійшов від цієї справи, зараз там «завсідають» зовсім інші. Зрештою, вважаю, що я своєю твочістю переріс і молодіжні літературні конкурси і членів їх жюрі.

Є. Н.: Ага. А щодо «Гранослова», теж кон’юктура?

П. Г.: Не думаю, хоча багато зараз говорять. Справа у тім, що я лише раз подавав туди твори, ще у якомусь 99-му чи в 2000-му, але, як виявилось згодом, з порушенням Положення, тобто менше зазначеної кількості віршів, і тому, гадаю, їх просто не розглядали.

Є. Н.: Так, але ти міг подати їх наново наступного разу.

П. Г.: Згідно із цим же Положенням до огляду допускаються лише твори, нігде не друковані до того. Я ж із 2000 друкуюсь кожного року.

Є. Н.: Де саме?

П. Г.: «Літературний Львів», «Літературна Україна», «Дзвін», «Березіль», «Соборність», «Бористен» тощо.

Є. Н.: Ти казав, що віднедавна пишеш і рецензії.

П. Г.: Так, і одразу ж друкую, це переважно «Літературна Україна», «Дзвін», то й же «Літературний форум».

Є. Н.: Більшість із рецензій, принаймні, на Літфорумі, присвячена творчості молодих, яку ти оцінюєш досить критично.

П. Г.: Ну, я і сам є молодим письменником, але річ навіть не у віці, справа у самих текстах. От нещодавно був подивований інформацією про те, що 75 % членів НСПУ є натуральними графоманами.

Є. Н.: Отже, така статитика виправдовує створення альтернативних літорганізацій?

П. Г.: Не завжди. Але, на моє переконання, різноманіття творчих організацій – це добре. Така ситуація існувала, наприклад, на початку XX століття, коли в Україні діяло поряд декілька літературних об’єднань. І це лише стимульовало творчий процес.

Є. Н.: Повертаючись до сьогодення.. Ось вийшла антологія «двотисячників»... що можеш сказати?

П. Г.: Переглядав.

Є. Н.:?!

П. Г.: Ти хочеш запитати чому я туди не потрапив?

Є. Н.: Ну щось таке.

П. Г.: Та тому , що я не «двотисячник».

Є. Н.: Але ж ти почав друкуватись, і, власне, прийшов у літературу на початку двотисячних?

П. Г.: Термін «двотисячники» не завжди слід трактувати, як суто якесь числове означення . Тут згадана періодизація може розглядатися і за своєю стилістичною визначеністю.

Є. Н.: Але все-таки література існує в певному періоді. То що ти можеш сказати про так звану сучукрліт?

П. Г.: Тут я цілком солідарний з Іваном Андрусяком, що на сьогодні маємо цілковиту «гламуризацію» літературного процесу й читацьких смаків. Ідеться про саму підміну понять літератури і творчості взагалі. Нині бездуховність, балаганщина і глянцева попса видає себе за «сучасну українську літературу», до якої є причетна рівно настільки, як, за висловом Ігоря Павлюка, нещасний піддослідний собака Павлова до оперного співу.

Є. Н.: То де ти зараз себе бачиш в літературі?

П. Г.: Я вільний піїт Петро Гнида, а це вже питання літературознавців, куди там, скажімо, мене відносити, чи не відносити взагалі.

Є. Н.: Вважаєш себе великим поетом?

П. Г.: Так вважають інші.

Є. Н.: Хто, наприклад?

П. Г.: Петро Сорока...

Добре, але я не хочу, щоби наша розмова зациклювалась виключно на моїй особистості, мені куди приємніше вести розмову, як казав Кухарук, не про себе у літературі, а про літературу у собі. Про це і пропоную продовжити нашу розмову або її завершити.

Є. Н.: Дякую тобі. Успіхів.

П. Г.: Навзаєм.