Часом, намагаєшся сховатися від нав’язливого й невиправного міського шуму, збіговиськ строкатих автівок, потоків роздратованних або ж занепокоїних людей… І, разом з тим, сховатися, поправді, й від себе, такого урбанізованного, роботизованого, стандартизованого… Втім, в умовах великого міста, зась знайти щось дійсно природне.

Тож, задовільняюсь малим - асфальтованими й бетонованими стежками мегаполісу крокую до найближчої зеленої зони – частини “легенів міста”. Ці “органи дихання” нагадують легені курця… Та й що там казати, власне промислове місто нагадує заводського робітника. Воно більше тямить у складних виробничих процесах, аніж у самому собі. Живе в епіцентрі штучності, відцуравшись від свого походження. Вбачає найкращу витрату свого вільного часу в насолоді поганими звичками, але не в розвиткові особистості та гармонізації з природою.

Містяни, втім, часом розуміють згубність такої філософії тотальної механізації… Вони шукають прихисток, бодай в антропогенно, але заліснених місцинах… Таких ось, як та, до якої я прямую…

Ця чарівна оаза – просто в центрі міста… Сьогодні, щось не хочеться, ані валятися на траві, ані милуватися кремезними, багаторічними деревами. Бажаю чогось дивовижного, незвичайного, мандрівки геть за обрій, де може навіть жовтим золотом розсипано красу полів під шляхетною блакиттю неба, такою якої ніколи не буває над містом, що раз-пораз бухикає густим сірим димом…

Йду до паркової межі, де вирила собі чималу норку гілка залізниці, спускаюся до низу… Ступаю просто по шпалах. Уперед, подалі від усього, що нагадує мені місто… Лину немов між двох ворожих армій, готових до бою, з одного боку – багнети голих віт зі сторони зеленої зони, з іншого – холодні захисні білоцегляні мури-редути гаражів зі сторони міста. І отак, кілометр, другий, третій і чомусь усе більше вірю в казкові й такі екзотичні для городян паруючі черноземові поля під сонячною пшеницею й аристократично чистим блакитним небом… І ось, цей потяговий рів завершився. І вже хочеться щосили захоплено вигукнути: “Ура!!!”.

А тоді озираючись, зненацька, відчуваю себе неначе на Марсі… Навколо лише величезні гори якихось рудих камінчиків і заїржавілі, абсолютно правильні за формою, металеві конструкції… І тиша… Така тиша, що аж ніяково… Певно, уже пізно, час мені вже вертатися… Нічого, я ще дійду до скарбу полів і бірюзи небес, колись дійду.