Хто тільки не був у хаті в українського президента!

Як відомо, Михайло Гусман веде на телеканалі «Росія» цикл бесід зі світовими лідерами «Формула влади». Черговим його співрозмовником був президент України (ефір – 11 березня, 16:00). І ось коли вони вже поговорили про політику, про відносини України й Росії, коли Ющенко розповів про свою улюблену страву – картоплю в мундирі з дунайським оселедцем – і пояснив, як правильно їсти сало з часником, розмова раптом зайшла про український характер, про колекцію Віктора Андрійовича та його другий дім.



Михайло Гусман: – Ми сидимо в такому гарному, колоритному будинку, вами збудованому. Тут усе дуже по-українськи. Український національний характер – що це таке?

Віктор Ющенко: – Це дуже добрий характер. Українці ніколи злими не бувають. Вони дуже довірливі, тому, можливо, їх дуже часто обманюють. Як правило, це глибоко духовні люди. Я думаю, дві третини українців – це люди, які живуть із богом, із церквою. Добре збереглася традиція. Причому вона носить не екзотичний характер, а прикладний. Ось мене мої діти на «ви» називають, так само й маму. Всіх старших на «ви». Так само зверталися до старшим і наші батьки.

– Гарна традиція...

– ...яка надає величі твоєму гостю, людині. Я б сказав, що це завжди гарний попередній комплімент. Я думаю, що унікальною рисою українців залишається працьовитість. Я пам'ятаю, коли ще маленький був, не було в селі поняття, що є канікули якісь. Так немає канікул, хлопці! Піонертабір? Так який табір? Це для міських табір. У селі ніяких таборів не було. Нікуди ти не їздив. І пам'ятаю, десь о п’ятій-півшостій мама будить. Завжди був гарячий суп, яєчня, сало підсмажене. Щодня мама о 4-й встає, щодня все має бути свіже. Ніхто на другий день суп не їв. Ніхто. Учорашній борщ у нашому роді – це рідкість була. Вранці приготували, ну ввечері його можна доїсти. Але щоб наступного дня?! Усе починалося з нових, свіжих блюд. І пам'ятаю, випробування було щоранку – ступити босими ногами в холодну росу. Стрибаєш, неначе чапля. Потім уже, через 5 хвилин, аж пара заходить, уже жарко, уже холоду не відчуваєш. Тоді в нас було два гімни. За п'ять хвилин шоста – Україна, Радянська Україна, а потім, через 5 хвилин, – гімн Радянського Союзу. Отож мама говорила: «Якшо ти не встав до першого гімну, то вважай, що день пропав». Вона ніколи у відпустці не була. Ніколи. До сьогодні хочу в піонерський табір.

– Ви в Артеці були, по-моєму?

– Ні.

– Ні, вже зараз.

– Так, але я хотів би як піонер потрапити.

– Ось як художник, якби ви стали малювати картину майбутнього України, які фарби взяли?

– Червону й зелену.

– У вас така вражаюча хата. Тут є унікальні речі, просто очі розбігаються.

– Це ті знаряддя, з якими жили мої діди, прадіди. Я думаю, що це кращі посланники для того, щоб дізнатися традицію нації. Коли ти дивишся на кахлі, на тарілки, на трисвічники, на домашні хрести. Усе здається просто. Якщо на ікони подивитися, то побачите, що ікони ці малював сільський богомаз, але мені здається, що в них вкладено стільки віри, стільки душі, що жодна майстерня не передасть.

– Це точно.

– Моя ціль була передати культуру тієї хати, в якій я народився, зібрати речі, які я знав, знала моя бабуся, мій дідусь. Одним словом, зберегти той світ, що для мене був і залишається дуже важливим.

– Вам це чудово вдалося.

– Колись усе це було в мене на квартирі. Потім усе, що я купую, дружина нишком перекидає на дачу. І я вирішив: добровільно здаюся, на дачі роблю хату й сюди переношу все, що в мене було. Тут немає якихось дорогих речей. У своєму селі в родичів я зібрав усі інструменти, прядки там, дуплянки, возики, веретена, усякі совочки дерев'яні.

– Де саме збирали?

– На хуторах. Спочатку якось хаотично збиралося. Тут ікони. Тут інструментарій, що стосується і до землі, і до церкви. Це скарбничка, щоб збирати пожертвування в церкві, — крутиться, відкривається, монетки кидаються. Річ стара, ніхто туди паперових грошей не кине, а тільки копійки. Це стремена, наприклад. Це циркуль. Веретена. Сало й часник – заправка для борщу, для других блюд. Це від верстата ткацького. Їх, можливо, 40-50 штук у мене. Це різні веретена з різних кінців України.

– Продовжуєте збирати зараз?

– Продовжую. Уже й сенсу немає купувати ці предмети, але мені чомусь здається, що якщо сьогодні я цього не куплю, то завтра вже сенсу не буде. І це мене якось жене, жене, жене... Це чесало для вовни. Їх у мене теж, думаю, з десяток-півтора. Дивіться, з яким різьбленням все це зроблено.

Тут ось рогачі, граблі. Це лопати для випічки хліба. Це ціп – для обмолоту пшениці, жита. Тут багато дерев'яних речей. Це для зберігання молочних продуктів.

– Одних прасок скільки!

– Я думаю, що за сотню.

– А чому б вам не зробити виставку? Ну, наприклад, привезти до Москви колекцію Віктора Ющенка й зробити виставку в Москві?

– Давайте домовимося.

– Треба новий будинок будувати, Вікторе Андрійовичу. Тут уже речей надто багато.

– Ось це в нас цікава річ. Ви коли в українську хату приходите, такий посуд підвішений мотузкою, сюди свіжа вода наливалася. І з цього носочка пили воду. Кухля не було. Можливо, ми не повторимо того ремесла, але зберегти його моє покоління ще може.

Це копії ікон, які на Україні були 300 – 400 років тому.

Люди замовляли богомазу – батько, мати й троє дітей. Ім'я в батька – Андрій. Замовляли святого Андрія.

– І так по іменах?

– Варвара Іванівна – отже, Варвару замовляли. Микола й так далі. І замовляли домашню ікону. І так робилася домашня ікона. Ікона на дереві. Дуже стара.

Коли ти займаєшся цим, то вже знаєш, хто тобі може це продати, хто тобі може це запропонувати. Це такий світ. У нас хороший ринок у Києві.

– Вам, після того як відпрацюєте, можна буде створити музей Ющенка.

– Я думаю, що це буде. Бо це доля будь-якої колекції – рано чи пізно вона прийде до людей.



(Уривок з інтерв'ю опублікований у журналі «Огонек»)