Необхідний професіоналізм діячів у поєднанні з автономією дій

Юрій Гаврилюк: Вітаю з обран­ням і прошу розказати дещо про се­бе. Може, спочатку про те, як ви­никло зацікавлення національ­ним питанням.

Андрій Артем’юк: Почалося це ще в ліцеї, коли я вперше взяв у руки “Над Бугом і Нарвою”. Це було, зда­ється, в третьому класі, отже, у 1992 або 1993 році. Порушувана там те­ма­тика мене зацікавила – і я почав шу­кати, також і в інших джерелах, ін­формацію про Україну й українців. А поява і розвиток у нас на Підляш­ші українського національного руху по­жвавили мої пошуки. Далі, вже в сту­дентські роки, я потрапив в ук­ра­їн­ський осередок у Люблині.

Свого часу в таких виданнях, як “Ні­ва” й “Czasopіs” можна було про­читати бідкання, що саме в Люб­лині є найактивніший осере­док “українізації білоруської мо­ло­ді” з Підляшшя...

Ну що ж... Хай бідкаються, але їхнє куль­турне життя там не є помітним. З іншого боку, Люблин є справді од­ним із важливих осередків українсь­ко­го життя у Польщі – як культур­но­го, так і церковного. Там є багато ук­ра­їнців, які мешкають у місті пос­тій­но, багато також приїжджих. Я най­більше мав справу зі студентами, а також із діячами культури і науки. То­му “люблинські” роки – п’ять на ма­гістерських студіях, чотири на док­торантських – дали мені змогу ба­гато чому навчитися, як у плані гро­мад­сь­кої роботи, так і в утвер­джен­ні своєї на­ціональної тотож­нос­ті.

Читачі Твоїх публікацій в “Над Бу­гом і Нарвою” вже зорієн­ту­ва­ли­ся, що Ти є фахівцем в аграрній сфе­рі, але водночас не чужі Тобі пи­тання філології чи культури...

Нав­чався я в Аграрній академії, на аг­рарному факультеті. Моя спеціа­лі­зація – агробізнес. Тому, ставши у 2001 році докторантом Європейсь­ко­го колеґіуму польських і українсь­ких університетів, свої докторські сту­дії я відбував на кафедрі еко­но­мі­ки організації агробізнесу Аграр­ної академії. Натомість колеґіум за­без­печував нам т.зв. європейський мо­дуль, тобто розширення наших гу­ма­нітарних знань, зокрема з ділянки ук­раїнознавства.

Як це виглядало на практиці?

В основному то були цикли лекцій для докторантів, хоч не тільки. Пе­ре­дусім з історії, літератури, політо­ло­гії, інколи навіть соціології. При­їж­джали викладачі з України, зок­ре­ма, з Києво-Могилянської акаде­мії, Університету ім. Тараса Шев­чен­ка у Києві та львівського універ­си­тету ім. Івана Франка. Але були та­кож вчені з Західної Європи – з Фран­ції, Німеччини, Італії, –  які ди­ви­лися на політичний і культурний прос­тір нашого регіону Європи зі сво­єї перспективи. Це, звісно, збагатило погляди колеґіантів, доз­во­лило нам побачити проблеми з цієї но­вої перспективи – не тільки ук­ра­їн­ця з України, чи звідси, з Польщі.

Як за Твого перебування в Люблині виг­лядало там підляське українсь­ке середовище?

То були переважно люди “свіжо” з Під­ляшшя, в основному студенти, але також мешканці самого Любли­на, які найчастіше родом з Півден­но­го Підляшшя. Вони вже багато ро­ків там мешкали і протягом усіх цих ро­ків гуртувалися, щоб берегти свою тра­дицію, свою тотожність. Можна ска­зати, що осередком не лише цер­ков­ного, але й культурного життя ста­ла Хрестовоздвиженська церква. Хоч це життя було й раніше, адже Хрес­товоздвиженська церква діє щой­но три роки, але нині вона, без­сум­нівно, є центром життя українсь­кої православної громади в Любли­ні. До цього життя приєднується та час­тина студентської молоді з Пів­ніч­ного Підляшшя, яка через своє за­ангажування саме тут віднаходить мож­ливість задоволення своїх ду­хов­них, культурних і національних пот­реб.

А як виглядала Твоя активність у цьому середовищі?

На магістерських студіях протягом 4 років я був головою люблинського гуртка Братства Православної Мо­ло­ді. Тоді була група досить актив­них студентів з різних вузів Любли­на. Ми організували в основному го­він­ня, були організовані недільні зуст­річі після служби в церкві, я­кийсь час видавався молодіжний бю­летень «Orthodox». Були також ор­ганізовані виїзди за кордон –  до Гре­ції, Росії, Києва, Румунії – щоб по­знайомитися там з православною куль­турою тих народів. А коли було ство­рено Товариство догляду за мо­гилами українських вояків у Люб­ли­ні, мене обрали заступником голо­ви. Завдяки цьому я брав участь у до­сить важливих подіях, бо старан­ням товариства споруджено у Люб­ли­ні пам’ятник борцям за волю Ук­ра­їни, які воювали під проводом ота­ма­на Симона Петлюри. Товариство та­кож стало організатором святку­вань Дня Соборності України, яке за­раз проводиться вже спільно з Ге­не­ральним консульством України в Люб­лині.

Зараз починається новий розділ Тво­єї діяльності. Що, на Твою дум­ку, як голови Союзу українців Під­ляш­шя, треба насамперед зро­би­ти, аби покращити функціо­ну­ван­ня організації?

Тут можна назвати кілька пунктів, які, звісно, не вичерпують усього спис­ку потрібних, на мій погляд, змін. Адже завжди можна щось удос­коналити. Треба сказати насам­перед, що за кільканадцять років ді­яль­ності Союзу українців Підляшшя бу­ло багато зроблено. Безперечно, ті за­ходи, які вже є постійним елемен­том культурного і суспільного життя Під­ляшшя, які були започатковані і про­водяться організацією, треба про­довжувати. Маю на увазі фести­валь “Підляська осінь” як один із го­лов­них заходів, “На Івана, на Ку­па­ла” в Дубичах-Церковних, загалом усю просвітницьку роботу Союзу, а та­кож видання українського часопи­су на Підляшші – це все є потрібне і корисне.

Однак, як я вже казав, завжди мож­на щось удосконалити. Обо­в’яз­ково треба намагатися залучити до спів­праці якнайбільше людей, щоб во­ни були не тільки споживачами то­го, що запропонує Союз, але й спів­ор­ганізаторами чи співтворцями, натхненниками українського куль­тур­ного життя на Підляшші.

Надзвичайно важливою справою є залучення та активізація молоді. До­помогти у цьому могло б ство­рен­ня секції чи молодіжного клубу при СУП – тоді з’являться організаційні рам­ки, в яких молодь зможе прояв­ля­ти свою активність. Тут проектів для реалізації може бути багато – на­приклад, театральна група. Можна та­кож залучати молодь через спорт, ту­ристичні мандрівки по Україні і всіх тих землях, де проживають ук­ра­їнці, не тільки у Польщі. Крім то­го, постійна праця з молоддю, діть­ми пов’язана також з освітньо-ви­хов­ною роботою. Маємо тепер кіль­ка пунктів навчання української мо­ви. Думаю, що активізувати чи за­о­хо­тити інших до зацікавлення укра­їн­ським життям чи взагалі Україною міг би конкурс різного роду знань про Україну.

Якщо говорити про збільшення ефек­тивності роботи самого Союзу, то необхідно пристосовувати його як неурядову організацію до всіх умов, а водночас використовувати всі мож­ливості, які дають недавно введений За­кон про національні меншини, а та­кож приєднання Польщі до Євро­со­юзу. Маю на увазі різного роду струк­турні фонди, з яких можемо ко­ристати, котрі діють як у самій Польщі, так і в інших державах Єв­ро­пейського Союзу. Є потреба у виш­колі людей, які могли б тим зай­ня­тися, чи просто у залученні до та­кої роботи людей з відповідним дос­ві­дом.

Виходить, що зараз необхідний ме­неджер – чи то голова, чи то сво­го роду організаційний дирек­тор, який працював би на постій­ній, штатній, основі...

Ця думка є правильною, оскільки ба­гато громадських організацій, в то­му числі й організації меншин, діє – хай лише частково – за зразком ко­мер­ційної організації; структура, усі ті функції, які притаманні саме ко­мер­ційним організаціям, є і в гро­мад­ських організаціях. Маю на увазі про­фесійне керування людьми, фі­нан­сами та іншими засобами, які не­обхідні для ефективної діяльності. Тож необхідним напрямком в управ­лінні такою організацією, як Союз ук­раїнців Підляшшя, є створення про­фесійної “фірми”, тобто органі­за­ції, в якій є чітко виділені функції, обо­в’язки, чітко виділені ділянки ро­бо­ти. Тут, звичайно, потрібні і люди, які за це все відповідають, планують ро­боту і підбирають собі колектив для реалізації якогось завдання, по­тім контролюють його виконання, а в кінці звітують про це Головній уп­раві чи Головній раді. Тобто подібно до того, як є у всіх комерційних, гос­по­дарських організаціях.

Але чи на даний момент є можли­вість запровадити посаду такого про­фесійного організатора-мене­джера?

Це, зрозуміло, залежить від фінансо­вих можливостей окремих органі­за­цій. У нашому випадку керівництво СУП буде добиватися, щоб така осо­ба була прийнята на роботу. Фінан­сове питання може бути тут певною мірою обмеженням, але ми переко­на­ні у доцільності створення такої посади.

Говорячи про професіоналізацію, не можна забувати, що завданням громадської організації є акти­ві­зу­ва­ти якомога ширший гурт людей до суспільної праці...

Професіоналізація не суперечить ак­тивізації, а навіть навпаки. Адже йдеться про те, щоб професійно ак­ти­візувати людей, щоб не робити все “при нагоді”, лише тоді, коли дозво­ляє на це час, вільний від праці й ін­ших приватних занять. Така про­фе­сіо­налізація діяльності СУП-у, на мою думку, є необхідною на цьому ета­пі розвитку організації. Просто є пот­реба, щоб постійно був хоч один пра­цівник чи особа, яка би тією ко­ор­динацією займалася. Необхідно створити нормальне бюро Союзу ук­раїнців Підляшшя, яке вдосконалило б усю роботу організації.

Які були б його основні завдання?

Праця штатного співробітника бюро має бути спрямована на звільнення чле­нів Головної управи від деяких мо­ментів технічно-організаційної ро­боти. Коли дозволить фінансовий стан організації, доцільно було б ма­ти співробітника, який переважно зай­мався б пошуком інших джерел фі­нансування, зокрема з різних за­кордонних і польських фондів. Ок­рім того, є міністерські дотації, адже Закон про національні меншини пе­ред­бачає суб’єктні дотації, тобто на са­му діяльність організацій, а не ли­ше на реалізацію культурних чи ви­дав­ничих проектів. Хоч у ниніш­ньо­му році цей пункт закону реалізу­єть­ся в дуже обмеженому обсязі й поки що проект розподілу фінансів, при­з­на­чених національним меншинам, передбачає забезпечення цієї су­б’­єкт­ної діяльності у дуже невеликій мі­рі. У випадку СУП передбачено ли­ше невелику суму на ведення бух­галтерії, хоч добре й це.

Безперечно, треба не лише профе­сіо­налізувати діяльність “цент­ралі” Союзу, але й активізувати “те­рен”, тобто рядових членів.

На мою думку, щоб активізувати лю­дей, слід автономізувати діяльність СУП, тобто створити комісії або ор­га­нізаційні комітети для різних ді­ля­нок українського життя на Під­ляш­ші, для проведення конкретних за­ходів. Зрозуміло, такі комітети очо­лював би хтось із лідерів україн­сь­кого руху, але до роботи міг би за­лу­чати людей небайдужих, які вияв­ля­ють бажання до співпраці, – і та­ким чином розширювалося б коло тих, хто бере активну участь в ук­ра­їн­ському житті на Підляшші. Ду­маю, для початку добре було б ство­рити освітню комісію. Завданням та­кої комісії могло би бути, наприклад, про­ведення згаданих мною конкур­сів знань про Україну. Іншим нап­рям­ком автономізації діяльності СУП-у може бути створення органі­за­ційних комітетів для проведення та­ких великомасштабних імпрез, як “На Івана, на Купала” та Фестиваль ук­раїнської культури “Підляська осінь”. Можна це віднести й до мен­ших заходів, які протягом року ор­га­нізує Союз українців Підляшшя.

Але є ще теренова структура – від­діли. Що можна запропону­ва­ти для них?

Аби люди, які належать до терено­вих відділів, були активними учас­ни­ками організаційного життя, має бу­ти якась пропозиція конкретних дій, а з іншого боку, є потреба в ло­каль­них лідерах, готових присвя­ти­ти свій час і енергію на те, щоб дещо зробити на громадських засадах. Со­юз українців Підляшшя проводить свої імпрези в різних місцях – це ж не лише Більськ. Тобто, звичайно, як­що в місцях, де є наші гуртки, про­во­дяться якісь організовані Союзом за­ходи, місцеві мешканці беруть у­часть в організації цих заходів. На­діюся, що так буде і надалі.

Може, маєш план zrjujcm ту­ру – зустрічей у найактивніших осе­ред­ках? Це, напевно, придалося б...

Придалося б, але зараз мені трохи не­зручно про це все говорити, бо ще про­тягом деякого часу змушений бу­ду приділяти багато уваги своєму док­торатові. Тому не обіцятиму, що не­­забаром десь поїду, але, безпе­реч­но, такі зустрічі треба буде влаш­ту­ва­ти, щоб познайомитися з ситуа­ці­єю в осередках, де є відділи чи прос­то групи активних людей, отже не ли­ше в таких містах, як Білосток чи Гай­нівка, але й у Черемусі чи Вуорлі. Тре­ба такі зустрічі зробити, щоб, по-пер­ше, ознайомитися з ситуацією, по­чути, які є очікування і потреби на місцях. А згодом, спираючись на та­кі побажання, опрацювати на рівні Го­ловної управи проекти чи пропо­зи­ції, в яких могли би брати участь те­ренові активісти, а також підтри­ма­ти місцеві ініціативи й таким чи­ном дати людям можливість стати спів­організаторами заходів, важ­ли­вих для їхнього місцевого середо­ви­ща.

Дякую за розмову і бажаю успіхів у праці, яка важлива для нас всіх.