Вже  більше десяти років молодші мешканці України знають Майю Манько як постійну ведучу “Старшокласника” на першому каналі Українського радіо.

А звідки і як ти прийшла  туди?

Свого часу я приїхала до Києва з чудового села на березі Случі, що в Житомирській області. Там і досі мешкають мої батьки, і щомісяця я обов”язково навідую

свою малу Батьківщину. Мої батьки сільська інтелігенція: мама – вчителька, тато – міліціонер.

А що було поштовхом до того, що ти опинилася в Києві, на факультеті журналістики?

З дитинства я дуже любила читати казки. А згодом, а може й від самого початку, стала і сама їх писати. І ось одну таку мою казку вчителька запропонувала прочитати перед всім класом . Це мені страшенно сподобалося. Саме тоді я вперше усвідомила, що в мене є якісь літературні здібності і водночас декламаторські.

І література в школі була твоїм улюбленим предметом?

Так, звичайно. Особливо я любила писати твори на вільні теми, вони в мене завжди гарно виходили.

Вже в школі ти почала замислюватися про професію журналіста як про майбутній фах?

Коли я була в сьомому класі, до нашої школи прийшла молода вчителька української мови і літератури. Саме вона вперше висловила вголос мені те, про що я справді думала десь у глибині душі. Вона так і сказала: ”Майя,  чи не  спробувати тобі себе у журналістиці, адже в тебе є такі здібності?” І це додало певності моїм думкам з цього приводу.

І ти одразу після школи вступила до Київського університету?

Так, але перед цим було ще випробування моєї впевненості в собі, оскільки твір я написала на четвірку і змушена була складати всі іспити.

То як прийняв тебе Київ, студентські гуртожитки і університетські аудиторії?

По-різному було. Перше найсильніше враження – це боязнь міських вечорів (а ми вчилися в другу зміну, тому доводилося повертатися в гуртожиток пізно) і таргани в гуртожитку. Але досі дивує і гартує той студентський дух, коли бувало ділилися останньою банкою варення чи останньою картоплиною до борщу.

Під час навчання ти вже десь працювала як журналіст?

Ні. Я добросовісно проходила всі практики в районних, обласних газетах в Житомирі і в Рівному. А друкувалася мало.

Після університету відразу тебе взяли на перший канал українського радіо? Чи в тебе вже в університеті була радійна спеціалізація?

Спеціалізація в університеті починалася вже на другому курсі, але я тоді ще не бачила себе виразно в тій чи іншій сфері журналістики, тому в спеціальну підгрупу я тоді піти не зважилася. Однак поклик до радіо відчувала щоразу сильніший, тому після четвертого курсу попросилася на практику на обласне житомирське радіо. Я себе там гарно зарекомендувала, мені запропонували приїжджати на роботу, але доля розпорядилася інакше.

І ти залишилася в Києві?

Так, я залишилася в Києві і дуже з цього задоволена.

А чи не важко вже десять років працювати в редакції дитячих програм? Чи не відчуваєш  власного самоповторення, зацикленості на  тематиці, зрештою, чи не хочеться взятися за щось інше?

Я відчуваю, що постійно росту і професійно, і в розкритті порушуваних тем. Спочатку дещо я й сама сприймала як багато школярів, потім подорослішала, сприймаю дещо інакше, ніж старшокласники, але мені завжди цікаві їхні думки і погляди. Наші радіослухачі – дуже вдячна публіка. Це люди з відкритою душею, відверті і щирі, і часто своїм розумом і розумінням окремих речей не поступаються дорослим.

Багато сьогоднішніх студентів-філологів – твої слухачі і учасники літературного конкурсу, що вже кілька років триває на “Старшокласнику”. Розкажи кілька слів про нього.

Літературний конкурс – улюблений конкурс наших слухачів. Тут завжди є коло людей, які слухають і пишуть. Якщо на інші конкурси можливо часто пишуть задля якогось приза, то на літературний – тільки з любові до художнього слова.  Правда, трапляється, що пишуть на цей конкурс дорослі люди, найчастіше бабусі за своїх унуків чи внучок. Буває, що видають свої тексти за дитячі (а це завжди виявляється у почерку), або надсилають твори без відома і бажання дитини. В таких випадках важливо знайти психологічний підхід до слухача.

Скажи мені, будь ласка, що тобі дає твоя робота і що вона не дає?

Вона дає мені велике моральне задоволення. Правда, трапляється по-різному: періоди творчих журналістських підйомів змінюються періодами сумнівів: чи потрібно комусь це, що ти робиш, чи є слухач, який тебе розуміє, якому близька твоя тематика, твоє ведення? Раніше, коли я тільки почала працювати, ми отримували до п”ятисот листів в місяць, а зараз щонайбільше сотню. Це пов”язано і з тим, що наше дитяче мовлення скоротили майже на сорок відсотків. Звичайно, є якось конкуренція. В кожному навіть невеличкому місті є ефемка з музикою від ранку до ночі. І багато дітей вважають за краще і легше просто послухати музику, аніж заглиблюватися в якісь проблеми.

А ти ніколи не відчувала себе феміністкою?

Ні. Я себе відчуваю нормальною жінкою, для якої є важливим мати сім”ю – адже тоді, які б там вітри не віяли довкола, які б там моральні чи фінансові кризи не були на роботі, є гавань, де тобі добре і затишно і тебе намагаються зрозуміти.

А що на твою думку треба мати, щоб користуватися авторитетом на роботі, і з якими людьми тобі подобається працювати?

Я люблю відповідальних, пунктуальних і працьовитих людей – це насамперед. Я звичайно люблю і творчих людей, але коли б довелося на терези поставити творчість і відповідальність та працьовитість, я б надала перевагу другому.

І ще. Коли ти тільки приїхала  до Києва і тепер,  навіть на українському радіо, чи не давить на тебе зросійщеність?

Не давить якось надто. Я ніколи не переходжу на російську і зі мною принаймні тут намагаються говорити завжди українською.  Однак справді багато моїх колег говорять українською переважно лише в ефірі.  Але взагалі це не дуже приємно, тому що навіть сам вестибулярний апарат мусить бути налаштований на ту мову, якою людина спілкується постійно, тому в ефірі завжди відчутно, хто в побуті розмовляє російською.

Чи очікуєш ти завжди вдячності від своїх слухачів?

Мені просто хочеться зробити щось добре. Якщо ми людину десь підтримали, якоюсь порадою їй допомогли, то я відчуваю моральне задоволення. Хоча звичайно дуже приємно, коли щось пам”ятають, коли пишуть. Був випадок, коли одній дівчинці з Луцька, що перемогла в нашому радіоконкурсі, я порадила вступати до Києво-Могилянської Академії. І коли пізніше я випадково зустрілася на записі програми в Луцьку з її мамою, вона мені дуже дякувала. Це було просто приємно.

А як ти думаєш, якою тебе уявляє слухач – схожою на справжню Майю Манько чи ні?

Я про це ніколи не задумувалася. Хоч часто буває, що при зустрічі кажуть:”О, то це ви так виглядаєте!”

А як і де ти уявляєш сама себе десь років через десять?

Тяжко прогнозувати. Однак, якщо я й надалі так само не розчаруюся в радіо, якщо мене не замане якась хвиля моральних, фінансових чи творчих криз, то я бачу себе звісно ж на радіо, в редакції програм для дітей та юнацтва. І впевнена, що і тоді в мене буде свій слухач і мені буде що йому розповісти.

Дякую. Бажаю успіхів.