На наші запитання відповідає поет і політик Сергій Пантюк.

- Розкажи про свій рід, родину, сім`ю.

- Я народився 10 лютого 1966 року у селі Сокілець Дунаєвецького району Хмельницької області. Батьки познайомилися під час навчання у Сторожинецькому технікумі лісового господарства, були обоє зовсім молодими – 1946 року народження. Тож велике кохання і стало причиною з’яви такої великої людини як я J.

З боку матері – я корінний подолянин. Хоча досліджуючи свій родовід, дізнався, що дід моєї бабусі Галини (1923 р.н., нині, дякувати Богу, жива-здорова) Філь Франчук прибився в Сокілець звідкись з Галичини. Він мав сувору і незалежну вдачу, серйозно конфліктував  із соколецьким паном Поповським, який не давав згоди на придбання шматка крем’янистого схилу гори, біля підніжжя якої знаходився панський маєток. Але спочатку сільська громада, а згодом і волосний суд стали на бік мого предка. Час розпорядився по-своєму – хата, споруджена моїм прапрадідом, досі стоїть, а від панського маєтку – ані сліду.

«Внучата невістка» Філя Франчука – моя прабабуся Марфа Антонівна Франчук визнавала лише дві книги – «Кобзар» (здається, 1908 року випуску) і старезний Псалтир, повний титл і «ятей». За ними вона мене навчила читати і писати у трирічному віці - на рівні церковно-приходської школи. Уявіть, як мене перенавчали у школі радянській! Руки були сині…

Інше потужне вкраплення у подільську кров – мій світлої пам’яті дідусь Микола Микитович Вознюк, родом з Немирівки, з-під  літописного Іскоростеня (Коростеня), та ще й з урочища Ігорівка, де досі місцеві жителі покажуть, де вони того клятого Ігоря березами розірвали. Щирий древлянин, проживши понад 30 років у подільському селі, так і не навчився говорити «по-нашому» - казав «кынь», замість «кінь», «сакыра», «мэшок», а у грубці, з якої я малим любив повигортати попіл, у нього жив Жыж. Це вже тепер я дізнався, що таким іменем наші предки-язичники величали божество домашнього вогнища…

Буковинське коріння – з села Снячів Сторожинецького району Чернівецької області, де народився мій батько – Дмитро Ністорович.

Сьогодні у мене є чудова сім’я – дружина Тетяна і син Яромир, якому 2 роки і 5 місяців.

 Як прийшов у літературу?

- Я й досі не впевнений, чи я туди прийшов. Там комфортно таким «гігантам мислі» як Яворівський & Cо, а ми «как-то рожей нє вишлі». J А якщо серйозно… Не знаю, чи має якусь літературну вартість все, що я зробив і роблю з погляду банальної вічності, але відчуваю, що жодне слово, яке перетекло з душі моєї на папір, не є порожнім. Щось незбагненне гуркоче, вирує, ворохобиться, шпає (так кажуть на Поділлі) у моїх рядках. Я називаю це енергетикою, але насправді досі не знаю, що воно таке і звідки береться. Отже, є я в літературі чи ні, судити не мені.

- А в політику?

- Політики я ніколи не цурався – не є особливим секретом моя діяльність наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття. Навіть нещодавно наткнувся в Інтернеті – «Пантюк привселюдно спалив російський прапор». Це було 1991 року, але є люди, для яких така дія досі є знаковою. Не кажу вже про різні мілітарні штучки, про які теж багато хто пам’ятає. Але оте кучмівське, вибачте за кальку, «безчасся», дістало до рубця на місці сліпої кишки. Я був готовий стати єдиним шахідом цієї нікчемної країни, бо не хотів, щоб колись мої діти вважали свого батька одним із інших безсловесних. Яке щастя, що я помилився у своєму народі! Бо Помаранчева революція і теперішні її наслідки красномовно свідчать – загалом ми нормальні. Просто ще не вміємо розпізнавати справжніх лідерів. Але, думаю, дуже швидко навчимося.

Подивіться на цих ущербних істот, які себе вважають елітою держави і нації! Звичайний пастух у постколгоспному селі освіченіший і адекватніший за десяток «етіх праффесаров і нардєпов». Не хочу бути звинуваченим у провісництві, але якщо станеться ще один суспільний вибух – цю гадину вже розтопчуть так, як треба розтоптувати гадину, коли вона стає небезпечною. Тільки лайно бризне, бо кров там навряд чи залишилася…

Вибачте, якщо занадто емоційно я говорю, це позиція письменника і громадянина. Політика – трохи інше, там свої писані і неписані закони і правила. Щоправда, ПОРА для мене – це поезія в політиці. Найкраща, найдуховніша поезія. Це стан людини, який ми з побратимами влучно назвали громадянським патріотизмом – «я причетний до всього і відповідаю за все».

- Що для тебе Україна?

- Я вже наговорив чимало патетики – то ж нічого страшного не станеться, якщо додам: це все. І зробити її іншою – конкурентноздатною у світі, зразковою і справжньою матір’ю для громадян – надзавдання решти мого життя.

- Як оцінюєш книжку лірики М.Брацило, яка присвячена фактично тобі?

- До лірики Марини Брацило ставлюся з пієтетом – там пахне степом, сонцем, там нуртують справжні почуття і неабиякі пристрасті. Ось у моєму видавництві за сприяння тієї ж ПОРИ вийшла чергова збірка поетки – «Чотири пори любові». Звідки виникла легенда про книжку, начебто присвячену мені – не знаю. Якби така існувала насправді – було би прикольно повідчувати себе ліричним героєм J.

- Чи маєш своє середовище?

- Я не знаю, чи воно моє, але помітив, що до мене тягнеться чимало людей. І приємно, що це переважно люди класні. Кака завжди відлипає вчасно – навіть засохнути не встигає. У мене на таких тваринне чуття – попри візуальну толерантність та стриманість, я завжди умів дати зрозуміти, що є для мене категорично неприйнятним - аж до занесення в область щелепи. А ще я щасливий з того, що маю справжніх друзів протягом багатьох років поспіль.

- Твоє циганство – це міт чи реальність?

- Це реальність, яка так обросла мітами, що порушити щось у цій системі координат - справа марна навіть для мене самого.

- Я помітив, що тобі дискомфортно виступати при не своїй авдиторії.

- Не те, щоб дискомфортно… Просто час налагодження внутрішнього чи ба, підсвідомого контакту з авдиторією не завжди однаковий за тривалістю. Ну й ще – я з ранньої юності поет більше «чітающій» свої тексти, аніж «чітающійся» кимось (ну, проблема в укр. мові з активними дієприкметниками!). Тому навчився відрізняти авдиторію зацікавлену від авдиторії, зігнаної деканом чи ще кимсь. Тож останнім часом, коли бачу навпроти себе порожні очі – працюю упівсили. Можливо це тобі й видалося дискомфортом.

- Прозу пишеш?

- А який афганець та й сала не любе? Оце лежить зараз мій рукопис «Сім днів і вузол смерті» у видавництві «Нора-друк». Роман без продвінутих наворотів, отака собі нормальна українська попса, яку залюбки читатимуть пересічні читачі, я перевіряв. Там містика, сюжет майже звичайний, в міру закручений, там суцільні Чернівці, хоча галичани, які читали, казали, що то Львів. Обіцяв Микола Кравченко, що до Нового року повідомить, яка доля романові тому вготована. Рік чекали, то й кілька днів ще почекаємо…

А крім нього в роботі ще три прозових речі – дві в душі, одна – в комп’ютері. Але проблема єдина для всіх, хто живе не з красного письменства – не вистачає часу. Новели ж мої, якщо цікаво, можна прочитати на моїм презентаційнім сайті www. sliva. org.ua

- Не соромно бути в НСПУ?

- Ну я ж суто номінально, може, хоч місце на Байковому вижебраю… А насправді – це їм має бути соромно перед українським народом за те, що творять. Мені за що?

- Де чуєш себе ліпше – в Чернівцях, Хмельницькому, Каменці чи Києві?

- А ще є Львів, Житомир. Кривий Ріг – дружина звідти, великий Іван Іов, земля йому пухом, там народився. На кожен стан душі – інше місто. Мабуть я – український космополіт J.

А ще є село Сокілець – центр Всесвіту. Хто там улітку не бував, той справжньої краси не видів…

- Як умудрився в жида на жидівські гроші видати антижидівську книжку?

- Що за провокаційні запитання, друже? Книжка ця не анти-, а про-, себто, просто українська, тому її й видало відоме українське видавництво. А в маси нести допомагає не менш відома українська мистецька організація – Літературний форум маю на увазі…

- Що бажав би для сина?

- Для синів. Від першого, суто студентського, шлюбу маю ще одного сина Романа – так вийшло, що він ріс без мене, а я чим міг, допомагав. Та й зараз не цураюся. Хлопець навчається у ВИШі, працює, багато читає, але в писанні віршів не помічений.

А Яромирко росте майже на очах, вже повторює віршик, який йому написав татко: «Товстий бабак сів у літак. Не злетів літак, бо затовстий бабак», правда, трохи по-французьки. Хлопчик страшенно активний, таткові рукописи «читає» ручками і зубками, у садочку доводить виховательок до розпачу тим, що б’є хлопчиків і обціловує дівчаток. А я кажу – дитина як дитина! А раптом письменником виросте…

Тож обидвом їм я бажаю щасливої долі у щасливій країні. Щоб їм ніколи не довелося голодувати на холодному граніті Майдану Незалежності чи лягати під колеса автобусів, які везуть фальсифікаторів виборів, щоб не довелося брати в руки зброю і захищати чи то свою честь, чи то чужу свободу… Словом, хай виростають справжніми українцями і  пишаються цим…

- А для себе?

- А я вже докладу максимум зусиль, щоб ці мої побажання збулися!

- Дякую.