На запитання Літфоруму відповідає талановитий поет і прозаїк Олег Романенко.

- Родина – це святе, тому навряд чи щось скажу по суті, бо це не дуже гарно, коли доводиться привселюдно говорити про свою родину – таким чином ти вносиш її в ноосферу, а там завжди знайдеться якийсь нездоровий відгук.

- В якийсь момент зрозумів, що там більше робити нічого. Власне, в Києві теж немає чого робити. Я б залюбки жив де-небудь у селі. Але поки не маю ресурсу для цього.

- І те, і те. Але тут дуже схоже на запитання про родину. Тому теж волів би говорити мало. Виставляти на люди щось неналежне їм – небезпечно. Якщо ж додати у відповідь трохи жарту – то з дружиною нас єднає любов до мене.

- Коцмодернізму, правильніше. Вони, по-перше, занадто схожі між собою, принаймні, коли мова йде про найосновніші творчі засади, по-друге, вони занадто галасливі – а це формує в людей стереотип, що сучасний поет обов’язково має бути ще й трибуном. Такий стан справ не сприяє розширенню дискурсу.

- Моє літературне середовище – там, де покличуть. Тобто найголовніше – для кого, а не з ким.

- Насправді мене там обожнюють. Просто одного разу комусь стало ввижатися, що я загордився талантом і що в мене зіркова хвороба. Хоча зіркова хвороба в літературі – це смішно. І чомусь так пішло-поїхало і стереотип усталився. Ті, хто спілкувався зі мною близько, сприймають мене абсолютно нормально.

- Та я вже давно нічого не вигравав. Конкурси закінчилися, певно. Ні, не втомився. Сподіваюся, на черзі – наступна обойма.

- Гарнюня. Тобто дизайн і друк – надзвичайно гарно, про таке можна мріяти. Щодо текстів – то наново відкрив для себе Стронґовського. Написав про нього рецензію. Завжди думав, що він, м’яко кажучи, як автор не дуже талановитий, а книжку прочитав – і знайшов там дещо важливе і суттєве, про що написав у рецензії для “Книжника”. Там мова іде про універсальність як визначальну рису його поезії.

- Свого часу в тусовці була поширена біда у вигляді молодих і малосерйозних авторес, так само, як зараз – коцмодернізм. І хоч цих молоденьких було так багато, що нікуди було діватися від них, Катю я все-таки ніколи не зараховував до їх числа. Коли ж прийшла глибша криза в літературі – коцмодернізм, то Катя в моїх очах набула просто нечуваної ваги. Чим вона видатна, так це тим, що в її текстах не треба довго відшукувати ознак таланту – вони впадають в очі одразу.

- Комп. Чашка. Ручки. Тимчасові папірці. Книжки. Нічого особливого.

- Тут питання не в тому, ким працювати, а де. В моїй конторі мені дуже комфортно. І графік гарний, дає змогу робити щось інше, крім роботи.

- Були такі думки. Але я не володію цими мовами в достатній мірі. Ручка не повертається писати російською – не через почуття патріотизму, а просто відчуваю, що українською напишу краще.

- Я їх не знаю, на жаль.

- Ні. Це ознака демократії, а я прихильник тоталітаризму. Насправді істина одна. Тому всі мають обслуговувати лише її.

- Особливо ні. Тобто думаю про це мало. Покладаюсь на інтуїцію. Іноді вона підводить.

- Гарне питання. З цього приводу виникла думка переробити свій віршик, поставивши в ньому всередині замість крапки тире. Вийде так:

Життя триває –

Любов буває.

Тобто якщо життя триває, любов автоматично буде.