***

 

Короткі зустрічі на власних похованнях.

Скупа сльоза.

Сто грам і бутерброд.

Щороку саме так.    

Листівки. Привітання.

З свободи днем.

Мій окупований народ.

           

***

 

Йдемо шляхом.

Курним та битим.

Яких сотні по Україні.

Простягнулося.

Звичайний шлях.

А те що піт тут чи кров пролита.

Вбито в пил.

Надійно забулося.

Кров чи піт.

Це не змінює враження.

І розораних курганів приреченості.

Хресний хід.

Перезавантаження.

Зміна цінностей на суперечності.

Йдемо шляхом.

Курним та битим.

Не приймає чорнозем асфальту.

В тих місцях.

„Де лягло спочити...”

Все. Спочили.

Остання Мальта.

Йдемо шляхом.

Ні, Шлях йде нами.

Чи не звідси коріння шляхетності.

Тонкість вражень.

Життя-екзамени.

Зміна цінностей на суперечності.

 

***

 

Герой завжди повинен бути сам.

І тільки листя пада на обличчя.

Не холодно.

До Біблій тулиться Коран.

Ти палиш десь у кулі на узбіччі.

Не тут.

Але іще не там.

Між пальців струменіють протиріччя.

І вже твої відлито

Дев’ять грам.

Як шкода світ.

Як шкода потойбіччя.

Герой завжди повинен бути сам.

 

***

 

Історія нічого не навчила.

Упевненість у виключності миті,

Упевненість у докорінних змінах.

Але Дракон уже розправив крила.

Але Дракон уже шматує сіті.

І влада справді добра, як ніколи.

Бузок цвіте весняними садами.

Патріархально:

діти йдуть до школи,

І п’ють портвейн подільські Далай-Лами.

Історія нічого не навчила.

І знов портрети на державних стінах.

І знов газетам місце у клозетах...

Здобудь країну,

У Дракона – крила

І впевненість у докорінних змінах.

 

***

 

Святі ліпили горщика.

Не доліпили.

З землі на небо.

Вже будують автобани.

Колишні митарі, розбійники.

Так само.

Шукають Істину,

а на долонях рани.

Співає півень тричі на світанні.

Сухого хмизу

догорає гілка.

Відповідальність

гримає у двері.

На обрії народжується ранок.

І тихо плаче

по тобі

сопілка.

 

***

 

Питання

заслуговують померти

Ти маєш вбити їх, а не вони тебе.

Можливо надто

різко та відверто.

Можливо так ніколи та ніде.

Але повір.

Розвісивши вздовж стріх.

Постріляні безглузді запитання,

Дав відповідь.

Візьмися за батіг,

Почни з своєї спини виховання.

Питання заслуговують

на смерть.

Це їхня доля, сенс їх існування.

Коли усе

навколо шкереберть.

Дай приклад щирості.

Будь чесним до кінця.

Брехня солодка.

А солодке шкодить

Твоїм зубам.

Не звикни до вінця.

Ні лавр, ні терен –

тільки Шлях нас робить.

 

***

 

Простіше не буде

Буде тільки складніше

Застудженим горлом

Повітря Ловити

Шукати щодня

Хто буде ніжнішим

Хто буде надійним

З ким не болітиме...

Простіше не буде

Простіш не буває

Завжди по живому

Хіба ми не люди?

Всіх страчено

Визнали очі. І губи

Як прірва між пеклом і раєм

Простіше не буде

Простіш не потрібно

Триває екзамен, Він зважує долі

Життя вже розміняно

Потрібним калібром

Розважливо й впевнено

Рятуєш від болю

Простіше не буде

Впевненість в цьому

Як сум за бездумно

Загублену цноту

Рятуєш Її від

розпачу та грому

А вічність на шиї тягає гарроту

Простіше не буде.

А ти так хотіла,

Щоранку купатися в теплих долонях.

Це так драматично

Ми зрештою люди

За крок до кохання

... і срібла на скронях.

 

***

 

Покоління зраджених.

Покоління приречених.

Втоптаних в залишки брудного снігу,

В скло і бетон

Тимчасового Царства.

В цю абсолютно безглузду відлигу.

В тяжкість похмільних

вранішніх спогадів.

Хто там кричить? Не я – гарантовано.

Думки-собаки

гризуться за кістки.

Каміння посіяно, безнадійне врятовано.

Покоління зраджених.

Покоління розлучених.

Для суспільства втрачених першочергово.

Це головне.

Без перекручення.

Ваш президент – священна корова.

Жодного натяку,

тіні усмішки.

Власне так є  і так має бути.

Як би там що,

Хай живе Республіка!

Хто там? – Сократ. – Тримай отруту.

Таке життя,

безбарвна мозаїка.

Така ця правда, куди подіти.

Якби би там що,

Хай живе Республіка!

В чергу за кулею, курвині діти!

 

***

 

Бойовик повертається до рідного аулу. До нього підбігає син. Хвалиться новим годинником. 

-           Де взяв?

-           На АК поміняв.

-           Прекрасно. Прийдуть вороги.

-           Спалять твій аул.

-           Застрелять твою матір.

-           Зґвалтують твою сестру.

-           Що ти їм тоді скажеш

-           – «Пол-второго»?

(притча початку 90-х)

 

Ховайте душу й очі.

Переповнені брехнею та зрадою.

Зрештою, Вам залишаться.

Лише довгі суїцидні ночі.

Наодинці з темним Кабміном

та ще теплою Верховною Радою.

І можливість піти покаятись

До Собору.

Упасти навколішки.

І під шелест листя осини.

Розбивати дурного лоба.

Об столітню бруківку Києва.

Це нестримне бажання з‘явиться.

Дуже скоро.

Бо життя минає.

І інакше лунає Шопен.

З кожним разом,

все більше по тобі.

І чіткішими стають літери.

В тому місці, де про Карфаген.

І колись ще прийде усвідомлення.

Дуже тихо.

Запізнілою карою.

Що все те,

чим ти звик оточуватися.

Це старий зачумлений мотлох.

У такому ж старому бараці.

А ти просто був старшим на кухні.

Упродовж своїх двох каденцій.

Що тоді ти скажеш Країні?

Подивившись на свій „ролекс” -

Компенсацію за ЇЇ Мрію.

„Пол-второго”.

Я майже впевнений.

 

***

 

Ми лишаємось на цьому березі.

Де в повітрі запах липи й свободи.

І багато інших речей.

Які ви собі не уявляєте.

Ми пробачимо вас.

А потім.

Розберемо між нами моста.

Без ніякого символізму.

В абсолютно буквальному значенні.

Без такої для вас звичної

Матюгальні і тирення дров.

Ми не будемо вами лякати

Навіть самих відвертих непослухів.

Просто ми гуманісти.

А дітям

Краще слухати інші казки.

І лише вітряним вечором.

Долітатиме ваше „Агов”.

Ми навряд чи вас коли згадаємо.

Бо про вас або добре або...

 

***

 

 

Старий Імператор

виходить на площу.

Вмивати сльозами обличчя і брами.

Своєї гвардії.

В їх очах – презирство.

Що довго збиралось

в мандрівках по світу.

Ні краплі довіри.

Ні краплі вірності.

Що ж ти зробив з усіма нами?

Тобі в пронизливий

грудневий холод

З усього світу летять телеграми.

Якісь безглузді нещирі речення.

Тебе вітають.

Тобі нагадують.

Сиплять старими

Цвілими штампами.

Про мир і банківське забезпечення.

Про можливість відвідати

разом з родиною

Таке миле тобі Закерзоння.

І ти майже готовий в це вірити, та

Телеграми ламаються

в руках глиною.

Залишаючи тебе на одинці з безсонням.

А твою Гвардію не вміщають вулиці.

Їй тісно на площі

перед палацом.

Недужий Імператор, і твої милиці

Вже стали символом імперської влади.

Можливо наступник,

навіть буде змушений

Теж тягати їх за собою.

Хоча навряд чи.

Ти будеш останнім.

Це єдине, що ще зробить твоя Гвардія.

Тебе поховають як царя і героя.

Така брехня в інтересах нащадків.

Від тебе в історію

візьмуть найкраще:

Твій гордий профіль і міцне підборіддя.

Все інше

буде належно прикрашено.

НІХТО не напише, що ти був негідник.

Ми втомились

від підлості і зрад, Імператоре.

Тому ти будеш останнім і першим.

Спілберг напише тобі історію.

І ніхто інший.

Чого б не коштувало

Це твоїй країні і твоїй Гвардії.

І нехай тільки спробує

він відмовиться.

Описати тріумф і твою Глорію.

І твої руки. 

Великі й чесні.

Імператор, на тебе чекає площа.

На твої слова й діоксинові сльози.

Виходь. Хай це буде твоя Проща.

Твоя Гвардія. І твої морози.

 

***

 

На площі

падав дощ.

Змиваючи бруд та гамір.

Присмак відстріляних гільз.

Нереалізований намір.

На площі

падав дощ.

Розбиваючи граніт в порох.

Не чекаєш.

І навіть, „не ждешь”.

Ти – в метро.

Пацюки – по норах.

На площі

падав дощ.

На старі незагоєні рани.

На коросту „березовых рощ”.

На будинки твоїх ветеранів.

На прокурені рози вітрів.

Над розбитим залізом зупинок.

На лобастих священних корів.

Тихо сіяв себе Відпочинок.

 

***

 

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

 

Ще вчора Фінський.

З запахом сечі.

З якого в тамбур. Як у Царство Боже.

П’ять рибин і московські калачі.

Короткий шмон валізний уночі.

Золотоверхий.

Випадкові перехожі.

Самотні краплі. На віконнім склі.

Уламки долі в світла переливах.

Чиїсь обличчя. Ледь знайомі.

Геть чужі.     

І напівтіні.

І напівножі.

І телеграми на північних крилах.

Холодне море. Тогорічних сліз.

Сухе обличчя і вологі вії.

І перехрестя. З гумою коліс.

Рука на підвіконні.

Ладить кріс.

З Грушевського вертаються повії.

 

***

 

Крізь розбиті вікна маршруток.

Своєчасність.

Проголошених голосно.

Запальних.

Проте переконливих.

Чорноземно-ґрунтовних промов.

І короткий, як життя, погляд.

Через натовп розгублених бюргерів.

Несподіваний в цьому обрамленні.

Звідки ти взяла ці очі, дитино

Хто навчив тебе так дивитися.

Хто дозволив і хто пробачить.

Розмірковування, рухів виваженість.

І кармічність плям від олив.

Через Нижній.

Трамвайними Рейхами.

Зупинись.

Не вплітайся в напрямок

Несумісних з життям поглядів

Безперервних осінніх злив.

Припини.

Не торкайся подихом

Крижаної самодостатності

Перетягнутої  тісняви

цих великих вологих судин.

Безперечно без цього досвіду

Ти скоріше знайдеш,

Ніж згубишся.

У вітальнях з брудною підлогою

І розп’ятих на стінах картин.

Крізь розбиті вікна маршруток.

Повертатися до самовпевненості

До чітких життя орієнтирів

І щасливо усміхнено їхати.

Не кидаючи стрімких поглядів.

На роботу.

У Київмлин.

 

***

 

 

Ножі освячено.

Запалено хрести...

А хтось вночі

запалить

податкову.

- „Каторий час????”

- Час сплачувать борги.

Причастя.

Перебіжчиків відлови.

Розбиті шибки.

Вулканічне скло.

Зубами в брамі відгризаючи шеврона,

Молитись вчиться вже якесь жандармське чмо.

Невідворотність випущена з лона.

Ножі освячено.

Присвячено вірші.

Розібрано паркани і бруківку.

Надворі знахабнілий Листопад.

Надворі спроби перешкодить Вчинку.

Під ноги: листя та шматки газет,

Папери з грифами,

Підлога коридорів.

Пуста квартира. Борщагівка. Лавагет.

Під вартою вчорашніх Командорів.

Дроти провисли.

Безнадійність телеграм.

Ніхто не відповість каліграфічно.

Листо′пад.

Самураї монограм.

Вже ешелоном відправляються у Вічність.

Ніхто не відповість.

Нема кому.

Палають перфокарти. Збій Системи.

Холодний вечір.

Ближче до вогню.

Десь плачуть воском стіни Карфагену.

 

 

***

 

Можливо справедливості нема.

А тільки ніч і довгий шлях до неї.

І вздовж дороги тисячі облич.

Мовчазні. Хочеш кликати. Не клич.

Такі самі. Команда Одіссеї.

 

Можливо справедливості нема.

Є тільки ніч і довгий шлях додому.

І за порогом зарегоче сич.

І ностальгія сяде пліч-о-пліч.

І вип’є чаю і варення з брому.

 

Можливо справедливості нема.

Гіпотетично, як і все, що було.

Є тільки вічність. Брама і пітьма.

І навіть ніч залишиться сама.

Були свічки. Ймовірно їх задуло.

 

Можливо і не буде перемог.

А лиш пожеж нестомлені заграви.

І горизонт. Перетин наших меж.

Можливо дзену перемога теж

У необхідності відмовитись від кави.

 

Можливо і не буде перемог.

А тільки ліс і вже замерзлі руки.

І zeis-у оптика, поставлена на кріс.

Й ліцензія на полювання лис.

Червоних лис, яких полюють чорні круки...

 

***

 

Ми жили у містах.

Серед сонця, журналів і війн.

Серед спогадів, серед них навіть є колекційні.

Йшли роки і колони людей в орденах.

Переважна більшість порядних

Проте траплялись й політнадійні.

Ми жили у містах.

Серед неба й бридких забудов.

Що клонованим стадом, забивали собою підгір’я.

Йшли дощі і інколи навіть кров.

Й заливала собою чиїсь анонімні подвір’я.

Ми жили у містах.

Серед краху імперій і мрій.

Серед звалищ сміття і старих візантійських соборів.

Відходили потяги. Залишаючи вічність колій

І ганебну банальність вокзалів й партійних зборів.

Ми жили у містах.

Серед вітру та тютюну.

Серед суму підземних нічних переходів.

З суми  звершень та вчинків

Будували Велику Стіну.

І ніхто не винен, що вийшли звичайні сходи.

Ми жили у містах.

Серед наших тріумфів і втрат.

Серед флюгерів напряму, намертво прибитих надійно.

Ми жили у містах.

А вони, в свою чергу, в нас.

З нами поруч пісні і війни.

 

 

***

 

Змінити світ.

Здобути Україну.

В зубах принести втрачену Любов.

У жмені стиснути холонучі жарини

Її коріння і Її церков.

Змінити світ.

Принести перемогу.

Щиту Європи й Азії спису.

Хай плачуть ті, хто будував дорогу

І зрадив вірності єдиному Шляху.

Змінити світ.

Оточення прорвати.

Надихатися вітром і дощем.

Спалити ідолів. І інших не шукати.

Дістати плуг і йти орати чорнозем.

 

 

***

 

Розламати життя навпіл.

І тобі, мала, - найкращу половину.

Там, де літо, де роса, де серпанок.

Там, де ноги босі місять білу глину.

 

Там, де ранок - з поцілунка у шию.

Там, де губи водночас солодкі й солоні.

Там, де я тебе ще кохаю єдину.

Де стискаю твої міцно долоні.

 

Там, де все вже було так, як треба.

Де нічого вже не зіпсувати.

А собі лишу оцю. Простонеба.

З тінню шибениць, що впали на грати.

 

***

 

Хитаючись стояти

В вікні розхристанім.

Викликом цьому склу й бетону.

Цій осені, що вже присмерті.

Цім присмеркам, що її вводять в кому.

Цім тіням,

що замість листя,

Засипають котрий день підвіконня.

Цьому чужому тобі місту.

Його нежиті, нудьзі й безсонню.

Стояти незгодою

З дійсністю, що вже над прірвою кришиться.

Стати власним часом і погодою.

Власне не стати, а собою залишитись.

Стояти дихати

Димом вогнищ родинних.

Розбиваючи Вічність перекурами.

Як клепсідра.

Ні, просто годинник

Що над валами або над мурами.

 

***

 

Вже Вічності, як і мені років.

Десь на обрії.

На станціях приміських снігу груди.

Поступово довшими стають кроки.

Поступово дешевшими стають люди.

Хто мірилом стане нас і над нами.

В межичассі.

Де пропиті але щирі міркування.

Знову діри чорні, чорні плями.

Напівстихлі УНіСОнні коливання.

Власне. Вартий Київ месси

чи не вартий.

Все вже вирішено. Дим на дорогах.

Час від часу допити нічні і нічна варта.

І на мапах замість рози вітрів - лик Бога.

 

Олександр Данилюк, Преторіанці: після і до Революції: Збірка поезій. – К.:Видавництво Сергія Пантюка, 2009. – 88 с.

 

Це дебютна поетична книжка відомого київського адвоката і правозахисника О.Данилюка. Попри «нефілологічний» фах автора, його вірші позначені глибиною думки, безкомпромісністю ідей, нетривіальною образністю та чітким громадянським звучанням.