Як відомо з психології, дитячі мрії найстійкіші. По собі знаю. Коли Олександр Піддубний у свої двадцять з`явився вперше на першому національному, від нього струмувала сонячність, свіжість, море позитивної енергії. Його чудовий, дзвінкий голос спонукав до того, щоб дивитися новини.
Саме тоді в мене виникло просто дитяче бажання познайомитись з ним, взяти інтерв`ю, розкрити як людину.
Потім Сашко пішов з телебачення. І ось нарешті ми зустрілись, і, здається, знайшли спільну мову. Говорили переважно про його дитячу мрію, а насправді він, сам того не помічаючи, зреалізував дитячу мрію мою.
Втім, ось розмова.
- Почнімо спочатку, з твого кіровоградського коріння.
- Я дуже не люблю назви "Кіровоград", але поки що змушений з цим миритися. Я народився у селі Крутеньке (це викликає чомусь гомеричний регіт у киян). Тато журналіст, мама - дитячий лікар. Є молодший брат. Моєю дитячою мрією було стати істориком. Я люблю історію і завше хотів нею займатися професійно. Дотепер хочу. Мене захоплюють найдавніші часи української історії, археологія. Це в мене від тата - він ретельно досліджує історію рідного краю, пише книжки. Але саме тато порадив не ризикувати зі вступом до вузу і іти на журналістику, який він теж закінчив і в нього були знайомі викладачі. Ті знайомства нічого не допомогли, але в інститут журналістики в 1994 році я вступив.
Я надзвичайно вдячний своїм батькам за те, що вони мене виховали таким як я є і я свою країну на іншу ніколи не поміняю.
Пам'ятаю, тато завжди був активістом національного руху, а вчителька історії була такою твердою комуністкою. І на одному з уроків ми з нею погиркались. Потім вона пообіцяла мене завалити на іспиті. Але не змогла - жодних помилок у моїй роботі не було, і вона знайшла в собі мужність це визнати.
- Не зважаючи ні на що ти вступив на журналістику. А як прийшов до телебачення?
- Спеціалізація була на другому курсі. Я вибрав телебачення, бо мав про нього уявлення простого глядача - картинка, новини. Все це було незвичним, престижним.
- Як ти сприйняв Київ і як сприйняв тебе він?
- Це була страшна "ломка". Перший рік я жив не в студентському гуртожитку. Місто мені видавалося аґресивним. Інколи навіть важко було вийти на вулицю. Дуже багато аґресії. В порівнянні зі спокійним та розміреним життям села, селища це був шок. Але потім я на багато речей перестав звертати увагу, став мабуть твердошкірим, чи що.
- А коли ти одружився?
- Чотири роки тому. Дружина вчилася на мехматі. Познайомились ми в гуртожитку. Гадаю, ми вдало доповнюємо одне одного.
- Як ти потрапив на телебачення?
- Випадково.
- ?
- Саме так. Це було на третьому курсі, їхав в Інститут і в тролейбусі випадково познайомився із Борисом Гривачевським, політичним оглядачем телеканалу УТ-1. Він мене і запросив стажуватися на державному телебаченні. Потім директор УТН Олександр Бутко запропонував роботу в новинах. Ніколи не думав, що так може статись, але коли занурився у телебачення… - Часу багато забирає, еге ж?
- На пари я ходити перестав.
- Що, тільки на сесію приходив?
- Та ні. Не так жорстко. Хоча курс у нас був "зірковий" - Андрій Шевченко працював у "Післямові", Олена Мацюцька на СТБ. Я ж себе зіркою не позиціонував хоча вже вів тоді новини. Робота на державному телеканалі давала мені певні привілеї, що допомагали складати сесії без особливих проблем.
- Ти не шкодуєш за тим, що тебе пішли, чи ти пішов з телебачення?
- Ні, не шкодую. У 2001 році змінилося керівництво НТКУ - і з ними прийшла нова редакційна політика. Переписували мій текст і змушували не мій текст мене читати. Я не міг з цим змиритися і пішов.
- Перерва в роботі була великою?
- Мені знайомі одразу запропонували спробувати себе на "Громадському радіо". Це була перша зміна роботи, тому було досить важко йти у незвідане. А радіо взагалі було для мене абсолютно нове, але дуже важливе у професійному рості - я вчився працювати по-іншому, це була відмінна школа ніж на державному ТБ. Опріч того, це була не тільки професійні зміни, а й світоглядні. На УТ-1 був колектив старших за мене людей, у яких я вчився. А тут - ровесники, а то й молодші за мене, і я теж у них вчився. До того ж робота на радіо поставила мене твердо на землю. Адже відсутність телекартинки спонукає тебе говорити місткіше, об`ємніше, слово має бути точним і однозначним. Але основним набутком для мене, як професіонала, були нові стандарти роботи - збалансованість, неупередженість, оперативність.
- Европейських?
- Цивілізованих. Я там пропрацював півроку. Потім ще півроку працював на "5 каналі", коли він тільки ставав "5-им", а згодом - запросили на передвиборчий проект "Прояв тижня".
- Твій?
- Його фінансували британці і там надзвичайно ретельно дотримувалися стандартів щоб, не дай Бог, про якусь політичну силу ми не говорили більше ніж за іншу, бо тоді фінансування припинили б. На початку 2005-го вибори закінчилися, проект відійшов від політичної тематики і я, зрештою, звідти пішов. Потім три місяці відсипався. А потім якось у Верховній Раді Віктор Шлінчак запросив у "Ґлавред". Я трохи вагався але завжди хотілося бодай спробувати писати, оскільки теле- та радіожурналістика це зовсім інше.
- Ти знаєш, хто стоїть за "Ґлавредом"?
- Дізнавався. Начебто з цим все нормально. До того ж мені підходили принципи роботи цього інтернет-видання - не було примусу чи обмежень. Я люблю давати всі сторони того чи іншого конфлікту, тієї чи іншої події. Якби було інакше - мене б там не було.
- Як ти ставишся до свого власного голосу - бережеш його, не бережеш, цінуєш?
- Мені власний голос не подобається. В юності я курив і тішив себе думкою, що голос від того буде мужнішим. Потім покинув.
- Що для тебе помаранчева революція, як ти її оцінюєш?
- Я мало думав про це, щоб тобі відповісти не як журналіст, а як людина.
- А експромтом?
- Зараз спробую. Мій тесть - приїхав на Майдан, коли він "провисав". Був такий період коли було мало людей і реально треба було допомогти. Він був усього два дні, але ці два дні багато що вирішили. Мій батько також приїжджав на Майдан коли треба було висловити солідарність. І таких людей було багато.
- А що ж це було, на твій погляд?
- Це було прагнення людей показати, що вони здатні разом, абсолютно мирно показати свою силу. Люди відчули єдність. І це залишилося у свідомості кожного хто там був. Прості люди показали свою любов до землі, на якій живуть, набагато красномовніше, ніж більшість політиків. Єдність, зрештою, перемогла.
- Вона збереглася?
- Помаранчева революція - це було вивільнення найпотаємніших прагнень людей до свободи. Це вивільнення потаємних бажань і стало змістом революції. Сьогодні єдність, звичайно, є, але бажання людей знову стають потаємними, ховаються вглиб.
- А що ти скажеш про параноїдальну пристрасть нової влади до побудови кованих воріт - і на банковій, і на Хрещатику, 26?
- Навіть там?
- Уяви собі.
- Я не думаю, що Президент цим займається. Це робота когось із його оточення.
- Ти себе повністю реалізуєш в житті, в професії?
- Мабуть. Хоча потяг до історії ніколи не зникав. В мене море літератури на історичну тематику, і, коли буде час, буду займатися історією.
- А поза професією які мрії?
- Ніяких.
- Чому?
- Бо мене не цікавить те, що мене не цікавить.
- В тебе багато друзів?
- Єдиний друг у мене це дружина. А так в мене немає друзів.
- ?
- Є дуже багато гарних знайомих, а друзів нема. Мабуть, треба якось інакше спілкуватись, іти на компроміси, а я цього не вмію робити. З кожним окремим знайомим я можу говорити на кожну окрему тему. А от так, щоб об`ємно, про все - такого нема.
- Ти професійно працюєш з політикою і політиками. Ти вже збагнув механізми, як українська політика влаштована, що там робиться насправді?
- Не певен того. Хоча у мене є свої переконання про політику.
- Які?
- Наприклад, ще у 2001 році одному своєму знайомому із УСПП я сказав, що Ющенко стане президентом. Вже тоді я бачив багато речей, які робилися щоб Ющенко став президентом. І Ющенко президентом став.
- Ти маніпулятор?
- Дружина іноді каже, що так, але я не впевнений. Взагалі найкращі маніпулятори діти.
- Ти готовий віддати своє життя за Україну?
- Я думав про це… Якщо буде потреба, то без сумнівів візьму зброю в руки - стріляю я добре.
- В політику ти не збираєшся іти?
- Я негнучка людина. Якщо б я пішов у політику, я був би білою вороною. Є такі люди, трапляються, навіть в цьому парламенті, вони мають свої принципи, обстоюють їх, але в політиці, як правило, не виживають. З ними ніхто не хоче мати справи, вони не цікаві для редакторів ЗМІ, їм навішують ярлики. Скажу так: політика мені цікава як журналістові, але робити її самому мені нецікаво.
- Поточна журналістика іде у пісок. Чи не хотілося б тобі видати книжку, зупинити таким чином якийсь шмат життя?
- Ти маєш рацію, багато цікавого забувається. Я інколи пориваюся писати щоденники, але далі це не йде. То часу нема, то бажання, то ще щось. Хоча було б цікаво. В мене була ідея написати книжку про становлення новітнього державного телебачення - був свідком багатьох цікавих речей, знав багатьох цікавих людей, але далі задуму це не пішло. Може, колись…
Отака розмова. На жаль, мені чи не вперше за мою професійну роботу інтерв`юєром не вдалося розговорити співрозмовника на диктофон. Це сумно для читача цього інтерв`ю і не сумно для мене, бо приватно розговорити Сашка таки вдалося.
В ньому дуже багато позитивної енергетики і дуже багато світла. Це не світло осіннє, яким захлинається листя дерев і паде з вітром на землю, а це світло надійне, щире і потрібне - мені, вам, Україні.
