Чому нам заважає телебачення?
Практично під час кожних виборів на поверхню інформаційних тусовок випливає тема якості телебачення і Нарада починає метушню навколо справедливого розподілу ефіру і попереджає про ліміт допустимого інформаційного бруду. Телекритична братія знову затіває ліниві дискусії про так зване громадське телебачення і сезонно заробляє хліб на характеристиці того, що й дивитись бридко, але мусить дивитись пересічна родина. На цих виборах телебачення і розмови навколо телебачення будуть тією потужною силою інформаційного орієнтування чи дезорієнтування виборця, яка може може змінити реальне волевиявлення народу.
Середовище телеіндустрії давно нагадує старе, поросле неїстівними поганками болото із зачаєними упирями та вурдалаками в очеретах примітивізму, возведеного у гламур. Час від часу платна обслуга цього інформаційного болота збурює брудні і важкі хвилі псевдодискусій. Насправді це не більше, як відволікаючі безпредметні заходи і бесіди, покликані якнайдалі відвести увагу прискіпливого громадянина від справжніх проблем і сутності телебачення, яке язик не повертається називати українським. Власне не так само телебачення хоче непорушності болота власної імперії, як хочуть безпеки і спокою власники цього інформаційного хитромудрого світу облуди. Цією імперією громадянин розглядається лише як пасивний споживач-лох, беззахисна істота, яка втелющилась в зручне крісло перед голубим , чи то пак кольоровим екраном і готова тупо дивитись, що покажуть. Тому не варто більш дурити людей, розділяючи телебачення на громадське і якесь інакше. Все телебачення є громадським за призначенням, має своїм об’єктом конкретну громаду і всі градації телебачення всього лиш камуфляж інформаційної війни з отією громадськістю. Можна гарно згорнути і викинути на смітник текст Державної концепції інформаційної безпеки, якщо держава терпить отаке телебачення, дозволяє йому знущатись з більшості населення України. Наша найбільша проблема – центральні канали українського телебачення, які не піддаються регулювання Нарадою, а просто закрити їх держава не може – здійметься вселенський галас, а із дна цього болота вирине щось недобре, яке не переставатиме кричати про права, права, права…А як же обов’язок не заважати людині жити і бути самим собою? Телебачення нам точно заважає правильно обирати владу і, врешті решт – жити вільним життям. Воно ніби й розважає та інформує, але при цьому несе значні інформаційні загрози особі і всьому суспільству. Телебачення – це найголовніша відчутна громадянинові і стратегічна для держави частка інформаційного простору . Слава Богу, маємо хоч недосконалу, загальну і писану езопівською мовою Державну концепцію інформаційної безпеки На превеликий жаль Державна концепція інформаційної безпеки не має окремого розділу, присвяченого телебаченню, а її можна побудувати тільки на темі телебачення. Згоден, що уряд повинен був розвинути цю тему у вигляді окремої Державної програми гарантування інформаційної безпеки в галузі телебачення, але в Концепції все ж повинно було бути щось сказано про телебачення як одне з основних джерел найбільшої інформаційної небезпеки. Проте системного розвитку концепції інформаційної безпеки в контексті функціонування телебачення досі немає Парламент тим паче не буде вирішувати проблему телебачення хоча б тому, що там зібралось надто багато лобістів інтересів власників телепростору і м’яко кажучи, байдужих до проблем телеглядача людей. Вони не можуть дати народові навіть заробити хліба, а по- справжньому українські видовища тим паче дати не можуть і не хочуть. Тому радо дозволяють будь-які жахливі і не українські телевидовища, деструктивні політичні теле-шоу і навіть стають в цих шоу трагікомічними персонажами. В Росії, Польші, Франції є своє телебачення, а в нас , на жаль, немає – є «збірна солянка» світового непотребу і чужих деструктивних технологій інформаційного зомбування населення. Ніхто не знає чи можна щось змінити. Це за межами реального і нагадує кадри з відомого фільму «Чужий». Воно сидить в тілі суспільства, жирує гламуром і закусує великими гонорарами, тягне соки з нації і водночас так нас ненавидить, що аж мурашки під шкірою…Телебачення має лобі настільки потужне, що воно зуміло звести до мінімуму вплив самого президента. Зроблено все, щоб ідея громадського телебачення була остаточно дискредитована і президент облишив наполягати на цій ідеї, побачивши під машкарою проекту громадського телебачення проект тотальної втрати його як явища хоч на 10 відсотків українського. Новини в рахунок не беруться. Отих 10 відсотків – мало бути відчіпного для задоволення потреб самобутності українців, але на ділі ті, хто купив телебачення, неминуче купили б і громадські ради, врезультаті громадське телебачення практично моментально могло б перетвориться у власну протилежність. Державне б віддали за громадське, а громадське втратили б ще до народження. Отже телебачення, як воно є покращувати нічого, бо новацію неминуче перемеле ця дивна імперія без душі, наповнивши тим самим змістом і стане ще гірше. Сам термін «громадське телебачення» зараз позбавлений будь-якого сенсу, адже практично кожен центральний телеканал є громадським за призначенням, транслюючи інформацію для загального, не вибіркового , сприйняття всіма громадянами на всій території України. Регіональне телебачення розраховує на увагу територіальної громади і теж є громадським. У відповідь на будь-які протестні спроби когось з народу, мовляв народ цього не хоче, наївним людям заткнуть писок рішеннями наглядової ради і виготовленими на просьбу трудящих рейтингами і «форматами», візьмуть на глузи штатні теле-оглядачі. Тому говорити про українське телебачення треба тихо, як про небіжчика. Воно справді нагадує експериментально оживленого для якоїсь темної справи небіжчика Те, що несамовито веселить чи дотепно лякає нас з телеекрана – це недоладна проява без української душі і крапка! Українське телебачення треба робити з початку, але для цього треба трохи змінити українське суспільство, державу, обрати кращого, але достеменно українського Президента. А наразі є однин спосіб самозахисту – вимкнути телевізор.
