Даруй же рабу своєму серце розумне,

щоб судити народ Твій і розрізняти,

що є добром, а що злом (3 Цар 3:7,9)

        На днях (28.11) свідома спільнота України вшановує пам’ять про людей, які зазнали болісних тортур від руки московського царату часів Радянського Союзу. Мова, безумовно, стосується геноцидів та голодоморів. Якщо максимально звузити теорію тогочасної ідеології, то зводилась вона до того, що право на життя не має той, хто хоче бути собою, особистістю, індивідуумом. Коли ж за кілька десятків по тому мова починає стосуватися освіти, то можемо бачити, що у чималій кількості аспектів минуле віддзеркалюється у сьогоденні. Але ж чому отой нищівний дух вразив найперше освітню систему? Насправді, це далеко не дарма, адже людино-формуючою складовою після родини виступає саме освіта. Вона є тим прошарком буття, який ґрунтує у кожному із нас чимало провідних якостей, принципів, поглядів, інтересів та правил, у чому домінуючим авторитетом виступає образ навчителя. Як у голодоморі не можна вести однобоку політику, адже певна частка провини стоїть й за народом, отак і у освіті можемо спостерігати все дозволену само руйнацію. Хоча, саме освіта має різноаспектний потенціал. Візьмемо для прикладу лише кілька варіацій.

–        Мовне питання. Елементарне привітання на уроці непоодиноку

звучить: “Слава Україні!”;

–        Народний одяг та свята. Відтворюючи та продовжуючи традиції

предків, учнів ознайомлюють із елементами українського вбрання, гулянь та спонукають їхнього втілення нині;

–        Любов рідної землі. Не дарма одним із перших вивчених рядків є

слова: “Любіть Україну…”

Логічно звучатиме питання: “Як же тоді після цього всього

відбувається саморуйнація?” Не таємниця, що мовне питання завершується на “порозі” класу, адже на перервах та у позаурочний час зусібіч лунає чужоземне слово. Український одяг замінили визначні закордонні марки та стилі, а радісна співоча колядка стала примітивним, низько-моральним за робітницьким віршем: “Дайте дядьку п’ятака”.  Про любов до України вже давно ніхто не думає, бо за першої можливості тікає із цих земель. Спостерігаючи за цим усим пригадується слово Писання: “Він просив у Бога мудрости, і вона була дана йому, але деспотизм і гріхи царя поступово зруйнували те процвітання”. Цим мовимо  про правителя Соломона. Свого часу йому була надана можливість керувати, хоча нині бачимо, що даний дар запаморочив свідомість правителя та надміру загордував ним. Але тепер ми маємо чудову можливість теж лишатися особистостями, щоправда, перебуваючи у цілісному поєднанні. Мова найперше стосується рівности у освітній системі. Анти діяльністю є однобокість. Вчитель вважається єдино-правильною вищою формою авторитету. Тим самим про дитину кажуть, що вона – невизначений загал. Однак, чим раніше їй буде дозволено бути собою, тим точніше можна буде визначити усі відхилення у формуванні та якісніше вплинути на цей процес. Щоб цього завчасно уникнути, потрібно профілюючим принципом ставити образ вчителя-товариша. Тим самим відбуватиметься рівномірно-відсотковий обмін інформацією, у кожної із якої обов’язково є частка розуму, досвіду, знання. Щоправда, у випадку вчителя відмінність буде у мудрості, Соломоновій мудрості. Не крик, не хитрість, не авторитаризм, не награна заяложена повага, а мудрість має бути у серці вчителя. Та насправді й сьогодні у освітній системі перебуває чимало мудрих, але й само-руйнуючих людей, у яких хочеться спитати словами гімну лише одного: “А хто ж буде класти душу й тіло за нашу свободу, як не Ви, свідомі освітяни?...”