Книжка російського актора Георгія Буркова «Хроніка серця» -- це щоденникові записи, які так і не стали нічим – ні повістю, ні сценарієм, ні п’єсою, ні навіть життям.

Чому?

Мрії мусять пройти довгий шлях до реалізації – через працю, через осмислення, через переживання. Є дуже багато людей, які гарно говорять. Але здійснити говорене просто не здатні.

Не бачу у книжці Буркова цільності. Очевидно, упорядниці варто було критичніше відібрати записи, щоб вони мали єдину художню цінність.

Але Бурков, безперечно, мав добрий талант мислити – і письменником міг стати таки непоганим.

Він добре мислить життя («Коли тобі безсовісно кажуть неправду, у тобі все обурюється. Зачеплено серце. Коли ж тобі кажуть правду, страждає самолюбство», «коли віриш у щось, коли у житті щось любиш а ненавидиш, тоді можна писати. Але писати не для того, щоби величатись письменником, а для того, щоб захистити те, що пристрасно любиш від того, що цілою своєю душею ненавидиш», «Краса – це простота, доведена до бездоганності», «мораль чомусь завше вступала у протиріччя з природою», «Нічого вічного у житті нема, опріч самого життя», «Нам видається, що смерть у нас попереду. А вона збоку, вона увесь час з нами. І кожен з нас у будь-який час має право на неї»), чітко бачить людський світ («Від дружби нашої полишились жалюгідні недоноски і красиві слова», «люди прагнуть туди, куди ніколи не прийдуть», «біда не в в протилежності позицій, а в їх максималізмі», «Близькі мені люди хором хвалять мене, співають мені дифірамби і заважають жити. Не розуміють  і не хочуть розуміти. Ніколи їм розуміти. Ніколи любити мене. Усі занадто зайняті собою. І їм я потрібен для них») і людину у ньому («твої бажання просять їх задоволення», «творити свою любов», «не шукай собі ідеального друга, але старайся сам бути ідеальним», «Якщо віриш у свою мету, якщо прагнеш дійти до неї, то не бійся втратити навіть друзів, які заважають тобі. Значить, вони варті того, аби їх тратили», «З роками у мене з’являється все більше і більше недоліків. Але з’явилась і одна позитивна якість: я почав розуміти свої недоліки »), анатомує радянське суспільство («Комуністична ідеологія перетворюється на свою протилежність, коли справа стосується конкретних питань», «Держава любить стандартизувати. Держава любить усіх, хто нижче його», «здійснивши революцію, народ російський втратив свою Батькіщину», «країна морально паралізована», «Соціалізм – падіння відповідальності до Людини, порушення законів природи. Соціалізм – відмова від досвіду меншості», «смерть системи таїниться у самій системі як червоточина», «Співробітництво з окупаційною владою навіть во ім’я світлого майбутнього свого народу  все одно є зрадою. Світле майбутнє у такому зв’язку – обман. І за ним стоїть сьогоднішня користь і убивство свого народу в майбутньому»), пристрасно і якісно вільно говорить про мистецтво («У мистецтві кожного справжнього художника обов’язково  має бути основна лінія, лінія ствердження», «мистецтво створюється від достатку а не від зусилля»).

Для мудрого читача вистачить, щоб зрозуміти – своє життя треба прожити так, щоб не дівочі мрії не мерли, як листя комусь під ногами.