Завше дивувався Андрєю Платонову – звідки у нього така в’язка, неправильна, соковита мова. Після Єсєніна, Вячеслава ІвАнова, Ніколая Помяловского а Міхаїла Прішвіна розумію, що се ціла епоха, ціла глиба у московитській літературі – справжній, істинній.

Як подавали прозу Прішвіна  під час московсько-большевицької окупації? Любитель природи, ботанік, діточий письмачок, схожий на айболитя.

Але Валерія Прішвіна у своїй книжці «Шлях до слова» (видана 1984 року у Москві) показує його людиною з корінням, мистця з характером, письменника з багатим життєвим досвідом, філософа з гострим баченням світу і космосу у людині, у тварині, у землі.

У книжці багато цитується сам Прішвін із його щоденникових нотаток. Се і філософія(«у простих людей філософія називається мудрістю», «Сенс життя є чисто особисте усвідомлення, зусилля особистости стати на свої уласні ноги»), і психологія(«жінка – се тільки матеріальний вираз духу», «Страшенно тяжко ні у чому не винній людині пити, їсти разом і боятися зустрітися зі страшними очами. Мовчання – дуже тяжка система пригнічення», «із самоти виринає далеч», «неудаха обирає легкі шляхи і перш за усе шукає поза собою а не у собі винуватця своєї невдачі»), і народна мудрість(«посмішка не до утіхи, а до вибачення за вітальні почуття перед померлими: жити ж усе таки і хочеться, і треба»), і поезія метафори, образу («недобудована церква – ось його образ», «країни зарайські», «захід був у червоних мечах», «його жах був подібний до пустельного татарника»), і вагомі особистісні істини, що стають суспільними – «Ми, люди, мусиме не залежати од негоди (…) я тим і живу, що назустріч негоді за вікном викликаю із себе самого своє сонце», «я мусив по натурі своїй боротись, а вони мали мене виганяти. Їм праглося зробити із мене доброго хлопчика, а я прагнув знайти свій шлях до доброго».

Спокійно, виважено а художньо вартісно Прішвін мислить людину («був людиною дуже доброю, але, як усі добрі люди, він не знав, що добрий, і усе своє життя мучився, що він не такий як справжні люди», «Він під час викладання дивився у душі учителів і бачив їхню брехню», «і у глибині відповіді нема», «у житті вони не розкрилися, і ніхто з них свого солов’я не почув», «кожен з нас міг знаходити сам себе тільки у процесі вербального герця»), любов («той, що любить, під упливом иншої людини начеб знаходить себе і обидві сі знайдені особистості  з’єднуються у єдину особистість», «творчість ся безперечно вимагає двох осіб і називається любов’ю», «Дітей од Прекрасної Дами очікувати не варто. У любові до жінки молитва безсила…якщо тільки нема рішення у природі»), віру(«світло, щоденно переборюючи пітьму, витворює світання», «стрічається Бог з людиною і починаєсь життя») і творчість(«Мука моя полягає у тому, що я роблю велику чоловічу справу, а серце моє чисто жіноче», «бути не таким як усі і залишитися з усіма», «Моя справа була істинно реальною тому, що я виходив з того, що є у мені самому, а не з того, що буде колийся поза мною», «що ж є таке на світі, чому без мене не бути?», «усе живе – звір, птах, деревина, трава – помирає для себе , аби воскреснути ув иншому», «Потреба писати є потреба вийти зі своєї самотности», «усяк автор тим і автор, що створює не для себе»).

Але найвагомішим у Прішвіна є пошук себе у потоці своєї Нації, яку він мислить як цінність неперебутню – «раптом відчув якийся наш зв’язок із сією пташкою, начебто синичка була уся природа, а я був уся людина», «Коли я повернувся додому, то уперше побачив у себе удома хмари», «яка свобода живого слова, як самому хочеться разом з ним розпросторюватися і рости у рідній країні», «Московитська література узяла на себе сю справу: нагадувати про людину. І через се стала великою літературою». Але він розуміє її добре і не щадить від правди, яка є яка є – «сором особистого щастя є основна риса московитської культури і московитської літератури», «народники розпливалися у слова», «московит мріє про те, же инші просто мають».

Авторка не тільки цитує Прішвіна, вона і додає свого меду до його куті – теж непербутнього: «ставленням до справи життя», «заперечення спокуси зробило його письмаком», «Прішвін розуміє любов як творчість», «не було у чім сумніватися. Самота скінчилася», «його хвилює глибина життя у її неохопних мисленних просторах, таїна. Йому необхідно її збагнути а висловити».

Після сієї книжки хочеться стрімголов бігти до бібліотеки і витрісати з неї усе, що стосується Прішвіна і читати, читати, читати.