„Як мені самотньо! Чому у мене немає справжніх друзів?” – міркувала Іванка, сидячи на лавці біля свого під’їзду. Вона дивилася на дітей, які грали у сніжки та трішки заздрила їм. – „Де його знайти, того справжнього товариша?”

Подумавши про це, вона заплакала. Сльози котилися горошинками по щоках і падали на сніг. Адже сьогодні їй, як ніколи було самотньо, у день народження і найзаповітнішим бажанням дівчинки було – знайти надійного товариша.

Сніжинки повільно падали з неба і опускалися додолу. І, раптом:

- Привіт! Не плач, - почула Іванка тихий шепіт. – Це ми, сніжинки, - пританцьовуючи промовляли вони до неї, кружляючи навколо.

- Привіт! – відповіла дівчинка, - а ви розмовляєте?

- Так! Але нас не чують дорослі, а тільки діти. Ми літаємо по світу і допомагаємо їм знайти друзів. Допоможемо і тобі.

І сніжинки почали об’єднуватися: одно до одної, і за мить перед Іванкою постав сніговичок: маленький та кумедний, з гілочками замість рук.

- Привіт! Мене звати Сніжок. Поки ти не знайдеш товариша, ним буду я. Можна?

- Так, - зраділо дівча.

Так розпочалася їхня дружба. Іванка кожного ранку, ідучи до школи провідувала Сніжка, розмовляла з ним, розповідала про усі новини в школі та вдома.

Минала зима, наближалася весна. З кожним днем все яскравіше світило сонечко, все теплішими ставали дні. Сніжок ставав все меншим і меншим, він танув. Іванка це розуміла, і з наближенням весни все частіше сумувала.

Та одного дня вона йшла зі школи до Сніжка з новиною: сьогодні її однокласник Сашко допоміг їй у школі, заступившись за неї, коли до неї чіплялися старшокласники.

Цього дня сонечко дістало своїми промінчиками до сніговичка і він... розтанув, залишивши після себе калюжку.

Зрозумівши що сталося Іванка сіла на лавочку і заплакала. Неподалік проходив той самий однокласник, Сашко, і почувши плач, підійшов та запитав:

- Чому ти плачеш? Через те, що сталося в школі?

- Ні. Я... У мене... Мій найліпший товариш, сніговик, розтанув, - рюмсаючи відповіла дівчинка. – В мене ніколи, крім нього не було друзів, а Сніжок хоча й був сгіновиком, але був найкращим другом.

- Не переживай. Якщо хочеш, я стану твоїм товаришем, таким як був для тебе Сніжок. Ти не проти?

- Ні! Я не проти. Ти дуже добрий до мене.

Прийшовши додому Іванка визирнула у вікно і прошепотіла: „Дякую тобі, Сніжок. Завдяки тобі я знайшла товариша!”

ЗАКРЕВА Юлія Сергіївна.

Народилася в місті Луцьк 6 січня 1983 року. Навчалася у загальноосвітній школі № 10 міста Луцьк. Згодом - в регіональному Учбовому будинку „Харківський Торгівельний Будинок", де здобула спеціальність „Секретар керівника" та, згодом пройшла студіювання „Оператора комп'ютера" у ТзОВ „Бізнес Інтернет Центр". На даний момент вивчаю „Практичну психологію" в Європейській школі кореспондентського навчання".

З 2003 року і по цей час працюю у Луцькій районній газеті „Слава праці" на посаді оператор комп'ютера. Незаміжня.