Максим Грек не був українцем. Він був греком, що приїхав з Афону до Московії запомогти їй у просвіті. Московія неуситимо пожерла його живцем. Але він зумів довести своїм життям і творами, що сила духу сильніша за силу тюрми, а сила своєї землі сильніша за смерть і за гроші.

Ще жоден український письмак не зумів дослідити душу українських духовних невільників у Московії. А грецький автор Міцос Александропулос зумів. Його роман СЦЕНИ ІЗ ЖИТІЯ МАКСИМА ГРЕКА -- се інтелектуальний роман про сильного духом чоловіка, який смертю смерть подолав, розумом розумові злидні, грубу силу силою а красою слова.

Він прожив свою молодість бурхливо, як і усі юнаки. Проте із часом Бог дав йому тяму бути духовним а смиренним у своїй духовній схимі. «Ми багато читаєме, чимало пишеме. Намагаємеся мовити правду. На папері карбуєме її, але утрачаєме у житті», «Там, куди  йдеме, немає нічого: деремося догори, деремося, урешті зупиняємеся а видимо, що прийшли у нікуди», «лаявся з манускриптом, як із живою людиною».

Комуйся може видатися занудним такий текст, проте се роман духовної дії, геть поучальний а необхідний мислячому читачеві.

Тут багато образів – зрадників, ідіотів, неуків, уладоможців, заздрісників, слабких а  обдарованих людей. Але найбільше показано систему московитського соціюму – нетерпимого, свавільного а бінарного. У сій системі ані розуму, ані порядности, ані гідности, ані духові святому місця не є.

І усе ж Максим Грек показав і розум, і силу волі, і силу духа святого: «розстаємеся тільки із тим, що перестаєме любити. А те, з чим не хочеме ся  розстати, несеме з собов у душі», «Старі ваші помилки прощає Бог, наших же нинішніх не простить», «Не осіб засуджую я, а діла», «чи священне мистецтво іконопису не драбина, якою ми, грішники, піднімаємеся, оддаляючися од цього суєтного плотського світу і наближаючися до божественно нетлінного?», «Зі священної історії ми знаєме, як люди мізерні а недостойні уздріли те, чого не бачили мудріші а святіші», «Нема нічого нестерпнішого, аніж велика віра, що уже померла, коли люди не бажають її ховати, брехнею утримують при житті, убирають у багаті шати, щоби не видно було її наготу, підкурюють солодким ладаном, щоби не чути було її запаху тліну. Але вона – мертвина, і брехнею ї не поратуєш…», «Душа наша є те, що не є тіло, не схильна вона ні до тліну, ні до хороби, ми ж судимо про душу як про плоть умирущу, звідси і домисли наші», «те, же злії люде уважають злом – не зло для мене», «най простить нас усіх той, кому се дано», «не слова твої лякають мене, а голос», «Справедливістю правити краще аніж принасиллям».

Міцос Александропулос показав себе як великий майстер художньої деталі, що межує з поетичним образом: «Від закіптюженої стіни відділилася чорна тінь, неначебто струмінь диму отримав плоть», «Небагато того, що почув тут, одразу пояснило йому багато що», «розчинився як дим у темній одверній проймі», «душа його обливається сльозима, як порубана виноградна лоза»,«печаль -- неозора  пустеля -- просторіла у душі», «голос його струменів, гейби тепла сльоза» .

Два роки писав свій роман Александропулос – з 1967 по 1969. У московському перекладі він вийшов у 1983 році. В українському немає досі. А шкода.