Роман, про який мова, в доробку львівської письменниці та журналістки  Галини Вдовиченко отримав Першу премію на літературному конкурсі «Коронація слова – 2009». «У романі, –  як зізнається авторка, – все вигадка, окрім місця, де розгортаються події». А основні події розгортаються у віддаленому від цивілізації карпатському селі, поблизу старовинного замку Гербуртів, де досі збереглися неповторні краєвиди, незаймані  урочища, де «холодна вода і болотяний сморід занадто переконливо реальні», де ходять по гриби і приносять повні кошики, а вночі чути, як виють дикі вовки  Композицію твору побудовано оригінально: три частини під назвами «Жіноча половина», «Чоловіча половина», «Він та вона». Головні дійові особи – колишні однокурсниці по Академії мистецтв, подруги Анна і Марія діють на жіночій половині роману, що  містить роздуми та узагальнення авторки, які є важливими для осмислення життєвих процесів, філософські відступи і, воднораз,  фрагменти найрізноманітніших зображень – такий собі колаж, що характерний простотою й   дохідливістю художнього викладу: « на саморобних дощаних полицях – рівні ряди розмаїтихзакруток на зиму. Кожну банку вивершує велике яблуко, мабуть, вони так краще зберігаються, але виглядало усе як досконалий за формою та кольорами мистецький перформенс».

   Чоловіча половина роману теж має свого героя, це науковець, який проводить польові дослідження  вовчого життя, усамітнившись  на кілька місяців із вовчою зграєю  (себто, він герой  в  прямому розумінні цього слова!).  Можливо тому сторінки другої половини роману деколи нагадують науковий нарис. Без сумніву,  вся ексклюзивна інформація дослідника є   цікавою, але, гадаю, що органічно ввести її (інформацію) в образну тканину роману письменниці не зовсім вдалося, хоча в  цьому напрямі зроблено багато. Наприклад,  паралелі, що словами наратора авторка проводить між людською та вовчою спільнотами, таке собі «олюднення вовків» і «ововчення людей»: «Вовки як люди. Жодна схема щодо них не працює, всі узагальнення хибні. Кожен – особистість, яку не можна уніфікувати, спрощено оцінювати (…) кожен, хто вивчав їхню поведінку та стиль життя, знає: вірність вовків аналогів не має (…) Вовки моногамні. Лише раз обирають собі пару. Якщо він загине, вона зберігатиме удівство… якщо вона помре, він стане одинаком… Дітей вони виховують та доглядають разом, людям би повчитися».

  Головна інтрига – кохання художниці й дослідника –  знаходить своє остаточне завершення у третій частині роману, де він і вона нарешті щасливо   знаходять один одного.  Спілкування письменниці з читачем на рівні інтимних одкровень красиве і поетичне: «Біле яблуко повного місяця зазирало у вікно, бентежило душу (…) Метелик опустився на квітку, торкнувся пелюсток чутливими лапками – пелюстки потягнулися йому назустріч, привідкрилися – він схилився над серцевиною, збираючи нектар (…) Пряма скрутилася спіраллю в зустрічному русі до іншої прямої, вони сплелися в сваргу, животворний клубок, запустивши світо рух у двох протилежних напрямках одночасно».

Письменниця Галина Вдовиченко не розчаровує  новим романом, у якому її прихильники і прихильниці знайдуть розблиски найрізноманітніших принад захопливого  читання: неймовірно жахливі сни, що переходять у таку саму жахливу дійсність, срібні перстеники, що  виконують важливі для сюжету талісманні  фунції, руїни старовинного замку, що слугують декораціями головних закручено-таємних подій, перекази народних легенд у  мовному оздобленні карпатської говірки і ще…більше не буду переказувати! Читайте книжку!

                                          Тетяна Дігай