Чим відріжняється поет од непоета? Може писанути вірш. Та й уже. А непоетові треба докласти зусиль, аби написати роман чи повість.

Роман сербського письмака Звонко Карановича ЧОТИРИ СТІНИ А МІСТО (тлумач на українську Наталя Чорпіта) розпочинається віршем: «я виріс у мороці і дивився як блимає світло навколо обранців готовий був вибухнути у своєму закутку і урятувати свою а може і твою душу і душі усіх душ але се уже зробив один задовго до мене йому дали шанс а тоді розіп'яли мені ж лишилися тільки чотири стіни і місто і се єдине, що маю».

Далі маєме звичний для сучасної европейської прози текст на молодіжний штиб – наркотики, пригоди тінейджерів, вузький світ їхніх джинсів. Читач у розпачі. Скільки же можна – одно і то саме. Подекуди є цікаві багатоплощинні образи («мусить вище тримати голову, бо він у лайні по самі вуха», «тепер він їздить по бездоріжжю самоти»).

І раптом – війна як смерть і смерть як війна: «Війна означає смерть», «Справедливість ніколи не була арґументом історії та війни. Правда – ще менше. Треба просто вижити», «як вони безтурботно віддаляються, крокуючи у якейся своє життя, у якусь свою долю», «Виплутаємося з чого? З усіх отсих новоявлених балканських війн, котрі, наче затята луна у горах, поверталися, мов лавина, і чиї гіркі наслідки ми відчували у кожній часточці буття (…) Літаки вилетіли. І усе ясно. Між життям і смертю ми знову обрали смерть», «Війна – се ДНК людини», «я бачив смерть. Я бачив крихкість тіла, ламкість життя… Один лиш змиг, недовге сум'яття і… кінець. Життя відлетіло за одну секунду, не залишивши часу на прощання. Одна лиш мить і пітьма. Ані світла, ані Бога, ані друзів, котрі уже одійшли. Нікого. Тільки темрява й холод.», «та війна не була моєю, як і жодна війна не була моєю», «Філософи уважали, що лише у війні людина пізнає себе».

Герой переходить через неперебутній досвід, який змінює його світовідчуття, його розуміння себе і світу: «Мистецтво – се безмежна свобода, якою справжні митці захищаються од людей», «Ви ідете вигулювати собаку, а я виходжу на прогулянку, бо мушу».

Опріч війни Звонко Каранович каже правду про свою країну, яка нічим не відріжняється од нашої. Сцени ув Амстердамі – се розвіяний за вітром міт про свободу західного світу.

Вивершується роман теж віршем. З музики у музику переходить наша душа. А те, же між тим – тільки коротка мить, яка нам не належить.