Мексика…Загадкова і неповторна, далека й дивовижна… Земля обітована і пекло для непоправних романтиків… Химерна та незвичайна Мрія Максима Кідрука, за освітою – інженера-енергетика, за покликанням – невтомного мандрівника. 

Роман, звісно, не про Мексику –  вивіреної, узгодженої історії цієї країни ви тут не знайдете, тим більше, що цей величезний масив давно освоєно до нашого автора –  здивувати читача наразі немає чим, то  він і не намагається. Йдеться передусім про послідовність, наполегливість, доведення наміру, задуму, проекту до логічного фіналу – психологічний ефект завершеної справи.  Треба визнати, що Максим Кідрук , попри свій молодий вік (1984 року народження) виявився на диво активним та продуктивним мрійником.  Вогонь авантюризму, що пік душу і  серце,  спонукав його на подвиг: «за місяць я обійшов шість мексиканських штатів, побував у восьми великих містах, відвідав девять археологічних сайтів».  Затятий мандрівник потрапив у самісінький центр коловороту  мексиканської дійсності та історії.  Так почалася казка, яку вдалося прожити й вдалося написати. «Це історія про зухвалу та абсурдну Мрію, яка завдяки безладній суміші віри та впертості, подекуди рясно приправлених справжнім безумством, врешті-решт втілилась у життя».

Максим Кідрук має один, але важливий актив – все, про що він розповідає, він бачив на власні очі, сам відчув і пережив: «Усі події та люди не є вигаданими. Я навіть не змінював імен».  Це роман про змужніння і небажання залишати свою мрію нереалізованою. Можливо, авторові дещо заважає  присмак сентиментальної ілюзії, молодечого максималізму: «У нашому житті існує таке страшне слово: «потім». Є ще й інші, як от «якось воно буде» або «там побачимо», або «ще 5 хвилин …посплю ще тільки 5 хвилин, а потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу це слово», та голос його Мрії звучить щиро, перемагає правда зображення власного настрою, що породжує довіру до написаного: «Якби тої ночі в долині почалось виверження Попокатепетля, або на Мехіко впав метеорит, або опозиційна урядова партія затіяла черговий збройний заколот, я зреагував би на всі ті катаклізми не більще, ніж тапчан піді мною».  Максим Кідрук не заперечує захвату (психологічний стан, у якому автор майже постійно знаходиться), але відкидає фанатизм (лічба валюти в кишенях прагматично щоденна!).  Тому, твір стає безпосередньою презентацією власне процесу переживання й осмислення незвичайних ситуації, екзотичних руїн (ацтекські піраміди, місто майя, загублене в джунглях Юкатану),  незнайомих людей, які невдовзі ставали друзями: «завжди траплявся на шляху той, хто допомагав порадою, виручав у складній ситуації або просто міг потеревенити зі мною ні про що, розкинувшись навпроти у необ’ємному фотелі в якомусь затурканому мексиканському хостелі й розбавляючи жартами нудьгу довгої безсонної ночі».

Мова роману динамічна, жива, енергійна; попри  пристрасність викладу, приваблює незмінна м’яка поступливість автора в оцінці людей і явищ;  прикрашають плин оповіді безліч маленьких історій, розказаних напівжартома: «Переді мною спинився звичайнісінький фургон з двома рядами сидінь у кузові. Шофер висунувся з вікна і, тримаючи перед самим носом якийсь папірець, спитав:  – KІdruk? – смішно ставлячи наголос на перший склад.  – КідрУк, КідрУк,  – поправив його я.  – No, no, KІdruk,  – розвів руками шофер, мовляв, з іншим наголосом не беремо. Я здався.  – Добре, я – КІдрук.  – Ну то залазь всередину!».

  Подорожні нотатки – жанр давній, міцно закорінений у світовій та вітчизняній літературі, і ніде правди діти, що роман Максима Кіндрука  у стилістиці має багато ґанджів і недоробок. Захват – це той афективний стан, за якого синтаксичні конструкції мови наратора розриваються і гублять послідовність. Нестерпна спрага висловитися примушує автора привласнювати вже існуючі літературні форми, щоправда, наповнювати їх власним змістом. Місцями проступає слабо заповнений каркас художньої будови.   Але треба визнати, що книга виключно із внутрішнього імперативу  намагається творити сучасний прецедент – новітній текст, який би вже у своїй сукупності не грішив упізнаваною алюзійністю, а претендував на цілісну оригінальність. На мою думку, письменник Максим Кідрук потребує часу, щоби виписатися, виробити власний стиль і позбутися «наркотичної» залежності від попередників.

Час уже сказати, що цей роман у Максима Кідрука є дебютним і приніс йому звання лауреата (2-га премія) конкурсу «Коронація слова». Головне, на мою думку, що Максим Кідрук не загубився в  численному хорі молодих українських прозаїків, про що й свідчить вищеозначена премія. Мені зрозуміла пильна увага автора аки сучасного інтелектуала до світової культури, бо саме в ній він бачить єдину дійову форму повноцінного життя. Він сміливо рухається в країну Мрії, уперто, емоційно розхитуючи усталені й звичні стереотипи: «… незважаючи ні на що, підете напролом, вперед і тільки вперед, стираючи з лиця землі всі перешкоди на своєму шляху, допоки світло омріяної перемоги й тріумфу не засяє надновою зорею на ваших небесах». Геть рутину й нудьгу! Хай живе Мрія!