Ішов по Коростеню і випадково купив давнє видання (1982 року) повісти Павла Тичини у вигляді щоденника ПОДОРОЖ З КАПЕЛОЮ КИРИЛА СТЕЦЕНКА. Передмову написав Олесь Гончар, а уклали Ірина Блюдо та Сергій Гальченко.

Се видатний твір української прози – свідчення доби і художнього генія Павла Тичини водночас.

Він бачить епоху («жужмом піде», «і сторчака, і упоперек», «На обід баси пішли дрова красти», «Неуже і нас тільки з нудьги читають?», малоросійство, жидівське сприйняття українського ув Одесі і у Вознесенську), людей («От він говорить, і ви то любите його, то боїтеся», «дивиться на нас асфальтовими очима», «а вона усе ж, як сліпий, дивиться», «Спідницю надвоє рознизала», «усі сьогодні понеділком пахнуть», «одну ложку у рот, а другу – у лайку», «Які у нього очі добрі! Щирі – так усе і розкажуть», «сам у душі червонію», «жінки одбирають дорогий час», «дише на штамп»), краєвиди («Хмарами темними ніч бродить, ніяк собі місця не знайде», «Хтось край неба, як той кавун спілий, урізав», «Сонце давно уже зайшло, а захід ще дивиться», «Сонце на вечір позирає: чи зайти, чи ні? На млині галки крила обкрили», «Глід червоніє листом. Журавлі летять», «дим од них кудись у хмари йде», «Небо чисте, тільки на сонце глянуть не можна, яке воно є», «річка, немов у ворочок води набрав хто»), він шукає реальність у кольорі а звуках («На стелі сонце, на стінах світ», «Муляють яблука у кишені», «ліхтарі зеленим світлом кажуть: розговляться будем», «Пісня колишеться потихеньку – потихеньку, як павутинка», «Сонце заходить, і на полі повно золотої мли. А там, де од дерева тінь падає, мла стає сіро-зеленою», «Дим іде зі сторожки – синій-синій, осінній», «Зелене поле з вікна, а по ньому дим. Каліка гріється коло вогню», «Ставок здалеку синім налився. Теж упився осінню», «Місяць світить, мов їх двадцять у небі. Синьо. Сон», «Степ і степ, куди не глянь. То жовтий він. то зелений. Жовтий по один бік, зелений по другий. Иноді він як плюш, витертий на спинці крісла. Се жито сходить», «Гречки пізні поміж жовтим. Немов краплаком хто протер», «Різними кольорами линяє степ. Підвода по степу – немов комашка загубилася»), він олюднює речі, тварини і явища («уся зала ув усміх розплилася», «Нудьга залазить у вагон», «конячі морди щось жують, у наш бік очима кокетують», «Зорі грають. Неодмінно вітер буде», «паровоз якийся горло дере, скупим ліхтарем світить», «Башта висока на сонці сміється», «Часами скрипка приплакує», «Силует Кирила Григоровича у вікні зажурився», «Озеро синіми слізьми сходить», «церква на вечірньому сонці срібні, білі бані перефарбовує», «Огонь високо-високо здіймається, аж стелю лиже», «недобудована кам'яниця у порожні вікна синє небо пропускає», «Поїзд пройде трохи, та й стане, мов коняка лінива», «На ліжку чемодан готовий сумує»), він мислить не тільки образами, а й чудовними виразами української народної мови («усе змішалося у кашу», «Витираю сірника», «дякую тобі у шапку», «гайсає», «осмеркло», «кияшиння»), він неперевершений українець у глибині свого українського ритму і своїх українських цінностей – «Холодний Яр. Туди ніколи не доходила ніяка влада», «Шевченком повна кожна нива. Свідомістю? О ні. Не тільки сим.», «Хмельницький усіх теперішніх політиків однією долонею накриє», «На Вкраїні куркуля нема, а єсть трудящий народ. Тут майже усі селяни самостійники та незалежники», «Верніть Дніпро од бандитів ув язичество, нове язичество сотворіть!», «покалічений демос», «нас так зобиджають, так обиджають! А усе через теє, же земля багата», «Море побачу. Почую волю, відчую силу ще незнану (…) Вітер м'яко ходить, не рве, застилає. Я йібез бурі усе озьму. Отсе моє і се… За нивою нива має, мов карти степ здає».

Картина українського буття 1920-го року зловіща тим, що усі учасники тих подій мають пережити голод 1933, репресії 1937 і другу світову війну.

Усе тсе пережив і Тичина.

Вершиною сього твору є усе таки вірш, писаний у той сам час:

Брати, прощайте! Нових стріч!

І в нас тут листя опадає,

У груди море б'є, ридає –

І день і ніч, і день і ніч…

Брати, прощайте! Нам пора!

Туди, в степи, яри, долини,

Де б'ється серце України

На гордім березі Дніпра!

Сю повість треба перевидати з відновленням текстових усунень, які, запевне, є у розпорядженні бодай Сергія Гальченка.

Український клуб готовий сю працю здійснити.