Батьківщина – перший дарунок, що вручає дитині світ. Її не змінити, її неможливо не любити. Ліси, поля, міста і села. Стає все рідним та на диво звичним. Любов до місця, де ти народився, міцна, як криця. Довгота, ширина, глибина України. ЇЇ хороше і погане зображено у збірці Ігоря Павлюка “Бунт свяченої води”. Краса природи просто незбагненна, “тонко в’яже вітер теплі руки і берізку ніжить, як струну.” Хороший люд живе у нас. Та все ж чомусь життя в них не щасливе. “Тут щастя вимірюють кількістю пляшок горілки.” Вимирає українське село – “одвічний сум за минулим” , “сало і сіль, і сіно… І ностальгія за унітазом.” Урбанізовані міста пихато дивляться на дрібні, розчавлені провінції , де живуть українська мова, традиції, звичаї у пустках хат. Умов для існування зовсім нема, і молодь не цікавить сіре днювання, адже спокусливо манять до себе краще розвинуті гіганти. “Церков доволі, туалетів – дуля, якщо так піде – років через п`ять лише попи зостануться й зозулі”. Страждає вся країна, зникає фундамент, разом із землею під ногами. Народ не хоче скидати кайдани СРСР, маскує їх, як може. Незалежність є, але це теж погано, всі так звикли бути залежними. “Тяжко було без волі, а на волі – не сила” Ще багато має пройти часу, щоб ми усвідомили, що треба ламати стереотипи і робити життя на Україні найкращим на землі, а не шукати його по інших, чужих країнах: “І буде своя простота небес дорожча америк жовтих.”

Люди стануть пишатися героями Вітчизни, згадувати козацькі часи. Між словами “голод”, “любов” ніхто вже не поставить букви і. Нас ще чекають програші та поразки, але досягнемо жаданої мети. Зміцнімо тіло, душу допоможе зміцнить поет, що вірші пише правдиві та живі й тим усім дорогі.

“Мій вірш із вір.

Мій вірш – душевний звір.

Він любить ласку.

Він – Дніпро і кручі…

І навіть, як лягає на папір, -

Його підпалиш, але не приручиш.”

Поет вирушає в дорогу за синьою птицею щастя.

Кожен хоче його мати. Для всіх воно різне. Здоров`я, кохання, багатство, що кому до душі. Все життя його можна чекати і шукати, але так і не отримати. Під своїми крилами його ховає синя пташка. А зловити її майже неможливо. Хтось вміє його оцінити. А хтось ні. Якщо ви хочете поринути у світ лірики за пошуками щастя, то перегорніть сторінки книжки Ігора Павлюка “Магма”. Бо серед друкованих рядків його знайти легше, ніж у реальному житті, де “люди – як герої з анекдота, і доля – як стікаюча звізда.” Бо багатьом “до трав ще треба дорости”.

Сучасний народ руйнує все живе, у нього мрії поліетиленом вкриті, думки всі штучні та хімічні, в душі цвіте “пластмасова журба”, а як говориш, “лиш гумова прірва слова”. І хочеться втекти від синтетичного, бігти за щастям. “А щастя там, де є любов і сон”, де серця б’ються в унісон, де два зливаються в одне міцне, на все готове. І можеш ти радіти життю, коли готовий сказати: “Я люблю тебе. Ти весь мій космос освітила собою. Далі разом підем”. Головне, щоб почуття були взаємними. Тоді вже не сам полюватимеш за щастям. Ну якщо всі спроби будуть марними, то митець уже придумав простий рецепт: “склянка рому з небесами синіми і кохання, й батьківщина, степ…” Все це збовтуємо і п`ємо великими ковтками. Адже саме так треба прожити життя на широку ногу. Щоб потім не говорити: “Життя було туге. З поганською душею літав я уві снах і плавав наяву”.