Мало не щоденне погіршення стану справ у світовій і, особливо, вітчизняній економіці породжує пропозиції щодо шляхів подолання цього явища.

Загальний фон пропозицій відрізняється косметичними заходами, не проводиться аналіз глибинних причин циклічності криз. Економічний форум у Давосі просто розвів руками – немає рецептів. Можливо самміт 15 березня 2009 року дасть відповідь про причини і шляхи виходу.

А може багаті люди лукавлять, рецепт є, але він їм невигідний? Не хочуть ділитися статками, проводити перерозподіл отримання доходів. Їм легше пережити кризу, з голоду не помруть. Ну буде у них не десятки мільярдів доларів, а мільярди чи сотні мільйонів. Ситуація заспокоїться і вони наздоженуть своє.

А як бути тим людям, для яких зарплата, пенсія чи соціальна допомога є єдиним джерелом для існування? А тим дрібним і середнім підприємцям, які заробляють для своїх родин щоденною працею, а роботи нема?

Щоб дати чітку і зрозумілу відповідь на запитання про шляхи виходу з економічної кризи варто визначитися з причинами, які її породили. Це дозволить уникнути повторення криз або, принаймі, пом’якшити їх наслідки.

Аналітики сходяться на тому, що це є криза перевиробництва. Споживчий попит низький, виробництво зупиняється, попит і далі падає і т.д. Спусковим гачком для цих явищ стала іпотечна криза у США, яка згодом переросла у фінансову і економічну.

Чим більше та чи інша національна господарка інтегрована у світову систему, тим важче вона відчуває наслідки кризи. Як не дивно, Україна занадто інтегрована у світову систему. Сировинний експорт (металургія, хімія), який давав основні валютні надходження, непомірний імпорт, коли найменша дрібниця завозилася з-за кордону, неефективна структура центральної влади, яка провокувала і надалі провокує безконечну боротьбу між Президентом і Прем’єром, одна з найобтяжливіших у світі податкових систем, надцентралізована бюджетна система, вади фінансово-кредитної системи, обмеження доходів громадян, повсюдна корупція і хабарництво, тінізація економіки – ось неповний перелік факторів, які в сукупності призвели до надзвичайно важких наслідків світової кризи для української економіки.

Внутрішня боротьба у верхніх ешелонах влади з наближенням президентських виборів посилюється, що і далі збільшує хаос у політиці і господарці. Не змінивши систему центральної влади важко досягнути якихось успіхів у економіці.

Напевне, має рацію Анатолій Гриценко, який пропонує, щоб уряд очолював всенародно обраний Президент. Тоді, принаймі, буде зрозуміло, хто несе відповідальність за стан справ у державі. Щоб не допустити узурпації влади, необхідно передбачити процедуру відставки Президента (імпічмент) у разі порушення ним Конституції чи вчинення злочину.

Положення про те, що Президент виступає гарантом Конституції, є нісенітницею, гарантувати дотримання Конституції і законодавства має судова система. Отже потрібна і судова реформа. Варто, для громадського контролю за судами, ввести суд присяжних.

Для забезпечення прав окремих регіонів варто ввести двопалатний парламент – палата народних представників від рівних округів, і палата регіонів, з рівним представництвом від кожного регіону (областей, Автономної республіки Крим, Києва та Севастополя). Логіка персональної політичної відповідальності вимагає повернення до мажоритарної системи виборів і скорочення терміну каденції Народних депутатів з п’яти років до двох, а депутатам верхньої палати встановити каденцію шість років, при умові переобрання третини депутатів верхньої палати кожні два роки. Сьогоднішня система виборів є антиконституційна, оскільки обмежує природне право громадян бути обраним до органів влади (ст. 38 Конституції України). Партії відібрали це право у громадян.

Вибори є найефективнішим і найоб’єктивнішим методом оцінки діяльності влади, тому частіше їх проведення приводить до ефективного контролю єдиного джерела влади – народу – за діями законодавців і уряду.

Первинним джерелом корупції і хабарництва в державі є виборча і партійна системи. Відсутність державного фінансування партій та обмежень на розмір фінансування партій та виборчих кампаній як партій, так і незалежних кандидатів окремими фізичними і юридичними особами веде з одного боку до фінансової безконтрольності такого важливого політичного інституту, як партія, а з другого боку – до скуповування партій олігархами. Зрозуміла річ, що вклавши у фінансування партії та її виборчої кампанії значні кошти, олігархічні угруповання зроблять все, щоб кількакратно повернути вкладене. А ми, наївні, чекаємо від Верховної ради плідної роботи та захисту наших інтересів. Таким чином, партії сьогодні перетворились у інструмент політичного насилля невеличкої купки багатіїв над народом. Державне фінансування партій та законодавчі обмеження на фінансову підтримку партій є нормою у розвинутих країнах світу – США, Європа і т.д.

Скорочення терміну повноважень Народних депутатів буде серйозною перешкодою для купівлі місць у парламенті. Небагато знайдеться бажаючих витрачати кругленьку суму у мільйони доларів кожні два роки для забезпечення „необмацуваності” з туманною перспективою повернення цих грошей. Та й необхідно обмежити недоторканність Народних депутатів сферою їхньої діяльності. Перед законом всі повинні бути рівними.

Щодо інших системних заходів з подолання корупції, то про це мова буде далі.

Для ефективного захисту прав і свобод громадян пропонується ввести вертикаль Уповноважених з прав людини (УПЛ): УПЛ в районах і містах обираються прямим голосуванням, УПЛ в областях, АРК, Києві та Севастополі обирається зборами УПЛ районів і міст, а УПЛ в Україні обирається зборами УПЛ регіонів. Така побудова захисту прав і свобод громадян забезпечить дієвість і незалежність УПЛ від політичних партій і окремих політиків.

Вибори до місцевих органів влади треба проводити за мажоритарною системою. У що перетворилась партійна система, сказано вище. Голів міст, сіл і селищ обирати у два тури у разі, якщо у першому турі на вибори прийшло менше половини виборців.

Розмови окремих політиків про недоцільність зміни Конституції показує їхнє небажання позбутися державних посад, які вони ризикують втратити у разі зміни Конституції і виборів. Франція сьогодні іменується П’ятою республікою (тобто Конституцію міняли неодноразово), але є важливим гравцем на світовій політичній арені.

Щодо системних соціально-економічних заходів з подолання кризи, то в першу чергу варто визначитись, що є основним гальмом у розвитку економіки.

Першою перепоною є система оподаткування. Оподатковується виробництво, а не споживання. Таким чином, держава (чиновник) не зацікавлений у рості споживання (нашому з вами добробуті). Окрім того, така система створює широкі можливості для розкрадання коштів (криміналізований ПДВ і неефективний податок на прибутки підприємств) і втручання у справи підприємств.

Про це говорять всі політики, але... ніхто не хоче міняти податкову систему. Бо звідки поповнювати каси партій і партійок, звідки брати гроші на виборчі кампанії, звідки черпати надприбутки?

В той же час аналітики відмічають загальну світову тенденцію до перенесення податкового навантаження з виробників на споживачів. Ця тенденція є виправданою з тої точки зору, що все одно в кінцевому підсумку податки сплачує кінцевий споживач. Тому введення додаткових ланок у справлянні податків є невиправданим і сприяє корупції та хабарництву. Така тенденція веде до підвищення рівня добробуту громадян і підвищення конкурентноздатності економіки.

Пропонується замінити податок на додану вартість податком з продажу, відмінити податок на прибутки підприємств, ввести прогресивний податок на доходи громадян, податок на майно.

Основним критерієм успішної діяльності уряду повинне стати співвідношення доходів 20% найбагатших і 20% найбідніших громадян. У розвинутих країнах цей показник коливається в межах 10:1 до 4:1.

Для виходу з кризи, крім нарощування виробництва, потрібно стимулювати ще і попит. При навантаженні на фонд зарплати близько 50% (у США близько 10%) важко очікувати суттєвого росту попиту. Донедавна цей попит формувався за рахунок споживчих кредитів. Зараз кредитування припинилось.

Який же вихід? Необхідно поповнювати солідарні фонди – Пенсійний фонд, фонд зайнятості, соціального страхування від тимчасової втрати працездатності та нещасних випадків за рахунок податку з продажу, а не за рахунок нарахувань на фонд зарплати. Це дозволить збільшити зарплату громадян, базу оподаткування і сформує стабільний споживчий попит. Соціальні гарантії повинні менше залежати від політичної кон’юнктури і коливань ринку. Також це буде справедливо стосовно тих людей, котрі все життя працювали, а тепер кинуті напризволяще. Хто більше заробляє, той має більше можливості тратити, а отже і відраховувати у соціальні фонди.

Предметом особливої турботи держави повинні стати соціальні гарантії для громадян, які не здатні самі себе утримувати – пенсіонери, неповносправні, інваліди тощо. Також необхідно створити умови для накопичення соціальних гарантій (пенсій, медичних страхівок тощо) для тих громадян, які працюють. Це дозволить поступово перенести тягар соціальних гарантій з держави на громадян. Персоналізовані соціальні фонди (пенсійні, медичне страхування тощо) будуть успадковуватись а також стануть важливим джерелом внутрішніх інвестицій.

Питання побудови житла для кожної сім’ї також вирішується при переході від оподаткування виробництва до оподаткування споживання. Бо збільшення доходів населення в результаті зміни системи оподаткування дозволить людям накопичувати соціальні відрахування і вирішувати питання будівництва житла та інші нагальні проблеми, не чекаючи подачок і милостині від чиновників. Держава повинна подбати про доступні і дешеві кредити для побудови житла.

Кредитні питання на сьогодні є особливо болючі. При високих ставках кредитів (25-30%) банки, як потужні помпи, викачують з виробництва і кишень громадян кошти, що провокує інфляцію і приводить до періодичних криз. Висока облікова ставка НБУ, положення в законі про звернення стягнення на все майно позичальника у разі нестачі коштів на погашення кредиту при продажі предмету застави, переоцінка предмету застави та видача кредитів у іноземній валюті спричинили тяжкі наслідки як для банків, так і для населення.

Банки, які не створюють матеріальних благ, знаходяться у надто комфортних умовах, пригнічують виробництво і провокують кризові явища. Стабільність економіки можлива при відсоткових ставках не вищих за 5% річних. Така ставка дозволяє кредитувати економіку і підтримувати функціонування банківської системи. А наразі країна знаходиться на межі соціального вибуху.

Стосовно корупції і хабарництва. Тут наша влада трудиться в поті чола. „Я глибоко переконаний...”, „Я абсолютно переконана...” і т.д. і т.п. Нам їхні переконання без потреби. Нам важливо, щоб вони менше крали, а для цього треба, щоб чиновник декларував не тільки свої доходи, але і витрати. Так робиться у цивілізованому світі. Якщо витрати „слуги народу” перевищують доходи, то це повинно стати предметом зацікавлення правоохоронних органів.

Для того, щоб державний службовець дорожив своїм місцем роботи, необхідно запозичити досвід розвинутих країн – поєднувати заохочення і відповідальність. Тому держслужбовець повинен мати достатньо високий рівень матеріального забезпечення та користуватись державними соціальними послугами. У разі бездоганної служби після виходу на пенсію соціальне забезпечення такого держслужбовця та його родини має відповідати його заслугам перед суспільством. Якщо держслужбовець порушив законодавство чи вчинив злочин, всі переваги державної служби втрачаються. Іншим чином змусити чиновника добросовісно виконувати свої обов’язки і не зловживати службовим становищем неможливо.

Розквіту корупції сприяє також надмірна централізація бюджету. Спочатку Київ концентрує фінансові надходження, а потім розподіляє їх по регіонах. Хто „свій” та слухняніший – тому і перепаде більше. Варто запровадити алгоритм формування бюджетних надходжень – місцеві органи влади збирають податки і визначену частину перераховують у центр. Нерівномірність розвитку регіонів буде згладжуватись субвенціями з держбюджету і стане предметом особливої уваги верхньої палати парламенту. Окрім того з’явиться суттєва зацікавленість місцевої влади у зборі податків.

В Конституції варто передбачити стримування апетитів популістів – дефіцит бюджету на всіх рівнях можливий тільки за умови згоди на це 2/3 депутатів нижньої палати парламенту. Необхідно також заборонити надання переваг та списання боргів суб’єктам підприємницької діяльності та окремим особам, за винятком соціальних програм і проектів.

На сімнадцятому році Незалежності під тиском перевізників влада нарешті здогадалася, що покращити стан доріг і створити велику кількість робочих місць можна за рахунок дорожнього збору, включеного в ціну пального. Хто більше експлуатує дороги, той і більше платить. Це ж яким могутнім інтелектом повинна володіти українська влада, щоб всього за сімнадцять років придумати такий простий і ефективний крок? Світ ішов до цього значно довше.

Такий податок є саморегульованим, бо він не потребує втручання чиновників. Введений одного разу, він працює і надійно забезпечує надходження коштів на визначені потреби. Аналогічно працюють прогресивний податок на доходи громадян, податок з продажу, податок на майно та ряд інших. Саме наявність у системі оподаткування саморегульованих податків задає постійні правила ринкових відносин, створює стабільність у роботі суб’єктів підприємництва та підвищує добробут громадян.

Важливою галуззю української економіки є аграрний сектор. Величезні природні можливості українських земель є предметом зазіхання на них з боку іноземців та грошовитих людей. Пропонований вільний продаж землі таїть у собі небезпеку скуповування ними українських земель. В той же час у Голландії земля є державною власністю і здається у довгострокову оренду (терміном на 50 років) з правом успадкування.

Власне важливим є не так право власності, як право розпорядження тим чи іншим майном. Чому держава є неефективним власником? Бо розпорядником державного майна є конкретна особа. Коли стосунки розпорядження майном не врегульовані, то розпорядник намагається всіма можливими способами присвоїти собі і прибутки і саму власність.

Земля є стратегічним ресурсом нації і цим ресурсом необхідно обачно розпорядитись, а не орієнтуватись на повну лібералізацію земельних відносин. Довгострокова оренда земель сільськогосподарського призначення дозволить орендареві покращувати якість землі і визначить її реальну вартість. Право оренди може служити також заставою при отриманні кредитів. Але необхідно обмежити розмір оренди землі для одного орендаря, щоб не допустити концентрації землі в руках обмеженої кількості осіб. Бо така концентрація призводить до нестабільності у державі та соціальних вибухів.