Якщо для більшости націонал-патріотів ціллю є створення та існування держави, то націоналісти розглядають державу як засіб для забезпечення найкращих умов для розвитку нації та захисту національних інтересів. Тому сам факт існування формально „української” держави є недостатнім. Адже українці вже мали досвід перебування в статусі мешканців „Українській РСР”, який ледь не привів до тотального винищення національно-активного елементу та повної денаціоналізації вцілілих.

Держава Україна повинна чітко і ефективно виконувати свої обов’язки перед власними громадянами. Ці завдання держави перед нацією повинні бути регламентовані основним законом країни – Конституцією. Тому вироблення цього документу не може бути ані результатом виключно юридичних дискусій, ані тим більш якихось політичних компромісів, на зразок берхливих подій листопада 2004 року. Процес створення Конституції повинен охопити якомога ширші кола суспільства, а процес її схвалення – бути гранично публічним та політично-виваженим.

Окрім чіткого окреслення розподілу повноважень, прав та обов’язків громадян і держави з усіма її гілками влади, надзвичайно важливим питанням є окреслення витоків новітньої української державності. Сьогодні в суспільній свідомості вже достатньо широко вкорінилося усвідомлення державотворчих процесів у період існування УНР-ЗУНР. Проте стосовно подальших подій – погляди різняться.

Залишаючи покищо осторонь надзвичайно важливе питання деколонізації України, зараз звернімо увагу на потребу виокремити справжні етапи українського державотворення і чітко зафіксувати їх у новій Конституції. Етапи, які у ХХ столітті були не просто стихійними визвольними зривами народу, але й (що важливо) супроводжувалися відповідною законотворчою, в тому числі й конституційною працею.

Українці споконвічно прагнули до незалежності та суверенітету на власній землі. ХХ століття принесло нові можливості та надії на втілення цих сподівань.

Початок розпаду Російської імперії дозволив провести у Києві 8 квітня 1917 року Національний Конгрес, з волі якого було створено Центральну Раду. Центральна Рада проголосила Незалежність України двома Універсалами – 20 листопада 1917 р. та 22 січня 1918 р. Вже в грудні 1917 р. розпочалися вибори до Української Конституанти, зірвані наступом більшовицьких військ.

29 квітня 1918 р., за влади гетьмана Павла Скоропадського, було схвалено Закон про тимчасову Конституцію України.

24-29 січня 1919 р. Конгрес селян, робітників та трудової інтелігенції підтвердив суверенність Української Народної Республіки.

Водночас у Галичині постає Західноукраїнська Народна Республіка. Правовим підґрунтям для її діяльності стає „Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської Монархії 13 листопада 1918 р.”.

Врешті, 22 січня 1919 року проголошено акт злуки УНР та ЗУНР. Проте під натиском переважаючих сил різнокольорових (червоних та білих) і різнонаціональних (московських та польських) ворожих сил Українська Держава не встояла. А з 1922 р. на більшості українських земель постала маріонеткова УРСР, як складовий елемент оновленої московської імперії – СРСР.

Проте національно-визвольна боротьба українського народу тривала. І державотворчі прагнення українців втілилися у створенні в 1939 р. Карпатської України, яка незабаром впала у наслідок зради та угорської військової агресії.

30 червня 1941 р. у Львові проголошено Акт відновлення Української державності. Створено Українське Державне Правління, розпочато формування системи влади з усіма її гілками. Але й ця спроба була брутально розчавлена німецькими окупантами.

У липні 1944 р. постає Українська Головна Визвольна Рада, як передпарламент та репрезентант українського народу в умовах окупації. УГВР діє і унапрямлює військово-визвольну боротьбу, аж до її фактичного припинення в середині 50-их років.

Усі ці етапи боротьби за державність не залишились осторонь свідомості українського народу. І в серпні 1991 року його волею було поховано окупаційно-колоніальне утворення „УРСР”. Постала новітня Українська Держава.

Виходячи із вище викладеного, виникає потреба внести до проекту майбутньої Конституції України Преамбулу, де викласти ідейно-історичне підґрунтя Української держави. Вона може мати такий зміст:

Преамбула

Ми, громадяни України,

виражаючи відвічне прагнення українського народу до створення власної незалежної та суверенної Держави,

продовжуючи державотворчі зусилля діячів УНР (Універсали 20 листопада 1917 р. та 22 січня 1918 р.), Західноукраїнської Народної Республіки (Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської Монархії 13 листопада 1918 р.), Карпатської України, Українського Державного Правління (Акт відновлення Української Державності 30 червня 1941 р.), Української Головної Визвольної Ради,

усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми та наступними поколіннями,

прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,

керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,

ухвалюємо цю Конституцію – Основний Закон України,

яка є гарантом прав і свобод Української нації та кожного українця зокрема.

Таким чином у свідомості всіх наступних поколінь історичний родовід суверенності українського народу буде закріплений у тексті Основного закону України.